Проте моє становище не дозволяло мені гніватися на заподіяну образу; отож, добре розміркувавши, я став вагатись і не міг уже сказати напевне, чи маю я право ображатися. Проживши серед них кілька місяців, я настільки звик як до їхньої зовнішності й мови, так і до відповідних розмірів усіх бачених там речей, що зовсім перестав боятися їхнього зросту та вигляду й, щиро кажучи, мабуть, і сам сміявся б не менше за короля та його вельмож, якби здибав раптом англійських лордів та леді у їхніх пишних святкових убраннях, з їхньою поважною ходою, бундючними вихилясами та пустою балаканиною. Я мимоволі сміявся з самого себе, коли королева, поставивши мене собі на долоню, підходила до дзеркала, що на весь зріст відбивало наші постаті. Та й справді, не було нічого смішнішого за це видовище, і мені зрештою почало навіть здаватися, що я й справді набагато поменшав проти звичайного свого зросту.
Ніхто не дратував і не зневажав мене так, як карлик королеви, якого до мого приїзду вважали за найменшу людину в державі (здається, він справді не мав на зріст і тридцяти футів); тепер, побачивши куди меншу від себе істоту, він зовсім знахабнів і завжди чванився та пишався переді мною, коли проходив передпокоєм королеви, де я стояв на столі, розмовляючи з придворними; він ніколи не пропускав нагоди зачепити мене гострим словом або кинути якийсь дотеп про мій малий зріст. Я міг мститися тільки тим, що називав його своїм братом, викликав на поєдинок і взагалі відповідав так, як то ведеться серед придворних пажів. Одного дня, за обідом, це лихе щеня так розлютилося на якісь мої слова, що видерлося на бильце крісла її величності, схопило мене за поперек, коли я найменше сподівався цього, вкинуло у велику срібну чашу з вершками й дременуло чимдуж геть. Я поринув по саму маківку, і, якби не вмів добре плавати, мені довелося б дуже скрутно, бо Гламделкліч на той час була на другому кінці кімнати, а королева так розгубилася, що не могла допомогти мені. Та моя маленька нянечка прибігла й вирятувала мене з біди, хоч я й проковтнув уже з кварту вершків. Мене відразу ж поклали в постіль, і я відбувся тільки втратою костюма, що зовсім зіпсувався. Карлика жорстоко відшмагали різками й на покару присилували випити всі вершки з чаші, куди він укинув мене. Відтоді він остаточно втратив ласку королеви, і невдовзі вона подарувала його одній знатній дамі; отож ми з ним більше не бачилися — на превелике моє задоволення, бо не знаю, до чого могла дійти злість цього виродка, якби він лишився при дворі.
Перед цим він утнув зі мною один брутальний жарт, який хоч і насмішив королеву, але воднораз і розсердив її; вона зараз же прогнала б зловмисника, якби я великодушно не заступився за нього. Її величність узяла собі на тарілку мозкову кістку і, вийнявши з неї мозок, поставила кістку сторчма назад на великий таріль. Карлик, скориставшися з того, що Гламделкліч відійшла до буфета, здерся на стільчик, на якому вона завжди стояла, доглядаючи мене під час обіду, схопив мене обіруч і, стиснувши мені ноги, встромив по пояс у кістку, де я й стирчав деякий час, являючи собою вкрай кумедне видовище. Мабуть, минула щонайменше хвилина, поки побачили, що сталося зі мною, бо кричати я вважав не гідним себе. В королівській родині рідко їдять страви гарячими, і я не обпік собі ніг, але мої панчохи й штани були у прикрому стані. Карлика, завдяки моєму заступництву, покарали тільки тим, що добре відбатожили.
Королева не раз глузувала з моєї полохливості і часто питала, чи всі в нашій країні такі боягузи, як я. Спричинилося до цього ось що: в королівстві тому влітку дуже багато мух, і, коли я обідав, ці кляті комахи, кожна завбільшки з данстеблського жайворонка,91 весь час дзижчали круг моєї голови і не давали спокійно їсти. Іноді вони навіть сідали на страву, залишаючи на ній свій огидний послід або яєчка, які я дуже добре бачив, але тубільці не помічали того, бо їхні величезні зорові органи не так чітко розрізняли дрібні речі, як мої очі. Іноді мухи сідали мені на ніс або на лоб і боляче кусали мене; вони гидко смерділи, і я виразно бачив ту липучу речовину, що, як кажуть наші природознавці, дає їм змогу лазити по стелі догори ногами. Я мав багато клопоту, боронячись від цих мерзенних тварин, і мимоволі здригався, коли вони сідали мені на обличчя. Улюбленою розвагою карлика було спіймати у жменю кілька мух, як ото роблять наші школярі, і потім кинути їх мені в лице, щоб налякати мене й потішити королеву. Мене рятував тільки ніж, яким я рубав їх уліт, дивуючи всіх своєю спритністю.
Пригадую, одного ранку Гламделкліч, як завжди гарної днини, поставила мою скриньку на підвіконня, щоб я міг подихати чистим повітрям (бо я ніколи не згоджувався, щоб скриньку вішали на цвяшок за вікном, як ми робимо з пташиними клітками в Англії). Коли, піднявши віконце, я з куснем солодкого пирога сів до столу поснідати, в мою кімнату влетіло щось із двадцять ос, приваблених смачними пахощами. Вони дзижчали так гучно, неначе заграло враз два десятки козиць. Одні кинулись на пиріг і миттю рознесли його на шматочки, а інші з оглушливим шумом кружляли навколо моєї голови, наганяючи на мене невимовний жах своїми жалами. Проте в мене стало духу вихопити тесак і дати їм відсіч. Чотирьох я зарубав на льоту, решта вилетіла, і я зараз же зачинив вікно. Вбиті оси були з куріпок завбільшки; я повиймав їм жала, що були півтора дюйма завдовжки і гострі як голки. Всі чотири жала я дбайливо зберіг і потім разом з іншими дивами показував у багатьох містах Європи; повернувшись до Англії, я подарував троє з них Грешемському коледжеві,92 а четверте залишив собі.
Розділ IV
Опис країни. Пропозиція виправити сучасні карти. Королівський палац і кілька слів про столицю. Яким способом подорожував автор. Опис головного храму.
Тепер я хочу дати читачеві короткий опис цієї країни, принаймні тої частини, яку я бачив під час своїх подорожей, що сягали не далі як на дві тисячі миль в усі боки від їхньої столиці — Лорбрелгреда. Королева, яка завжди брала мене з собою, ніколи не їздила далі, супроводячи короля в його подорожах, і зупинялася в якому-небудь місті, поки його величність оглядав свої кордони. Володіння цього монарха тягнуться тисяч на шість миль уздовж і від трьох до п'яти тисяч миль ушир. Звідси я роблю висновок, що європейські географи дуже помиляються,93 гадаючи, ніби між Японією та Каліфорнією немає нічого, крім моря. Я особисто завжди думав, що там мусить бути якийсь суходіл, що врівноважував би великий материк Татарії. Отже, сучасні карти слід виправити, нанісши на них на північний захід від Америки цей чималий клапоть землі, в чому я охоче допоможу. Це королівство являє собою півострів, на північно-східному кордоні якого тягнеться пасмо непрохідних гір миль у тридцять висотою, з вулканами на вершинах. Навіть найвизначніші вчені не знають, які істоти живуть по той бік гір і чи є там взагалі життя. З трьох інших боків півострів оточений океаном. В усьому королівстві немає жодного морського порту, бо море коло гирл річок та й усе узбережжя так засіяні гострими скелями, що й найменші човни не насмілюються виходити в море; отже, цей народ не має ніяких зносин з рештою світу. Але по великих річках ходить багато кораблів і водиться чудова риба. Морської риби звичайно не ловлять, бо вона такого самого розміру, як у Європі, і тому не варта клопоту. Звідси видно, що природа, створивши тварин та рослини таких незвичайних розмірів, обмежила себе цим континентом, а причини такого явища хай уже визначають філософи. Проте там іноді ловлять китів, коли їх приб'є хвилями до прибережних скель, і простий люд охоче вживає китове м'ясо на їжу. Мені траплялось бачити таких здоровенних китів, що рибалка ледве міг нести одного на плечах; іноді їх, як дивовижу, приносять у кошиках і до Лорбрелгреда. Одного з них я бачив на тарелі на королівському столі. Його вважали за дивину, але я не помітив, щоб він сподобався королю. Мені навіть здалося, що йому була гидка така велика тварина, хоч колись у Гренландії я бачив і трохи більшого кита.