Незважаючи на переляк та розгубленість, я так заглибився в ці міркування, що опам'ятався тільки тоді, коли один із женців підійшов ярдів на десять до борозни, де я лежав; за мить він мав або розрізати мене серпом, або розчавити ногою. Отож, коли він зібрався ступити ще один крок, я з переляку закричав на все горло. Велетень спинився, уважно подивився собі під ноги й нарешті угледів мене на землі. З хвилину він вагався, маючи на обличчі отой вираз, який маємо ми, коли хочемо схопити якусь небезпечну звірючку так, щоб вона не подряпала або не вкусила нас (я сам так хапав ласиць в Англії). Нарешті великим та вказівним пальцями він зважився взяти мене ззаду за поперек і, щоб краще роздивитися, підніс ярдів на три до очей. Вгадавши його намір, я, на своє щастя, настільки опанував себе, що не пручався, коли він, боляче стискуючи мої боки, щоб я не вислизнув з-поміж його пальців, тримав мене футів на шістдесят над землею. Я тільки дозволив собі звести вгору очі, благально скласти руки і вимовити кілька слів сумним, приниженим тоном, який найбільше пасував до мого становища. Я весь час боявся, що він жбурне мною об землю, як ми кидаємо маленьке бридке звірятко, збираючись розчавити його. Але щаслива доля мене врятувала: мій голос та рухи, очевидно, зацікавили його, і він почав пильніше приглядатися до мене, ніби до якоїсь дивовижі, зачудовано дослухаючись до моєї членороздільної мови, хоч і не розумів її. Тим часом я не міг більше стриматись і почав стогнати, плакати та крутити головою, силкуючись показати, що своїми пальцями він завдає мені нестерпного болю. Він, здається, збагнув, чого я хочу, бо, піднявши полу камзола, обережно поклав мене туди і побіг до хазяїна — того самого заможного фермера, якого я першого побачив на полі.
Фермер, вислухавши (як я здогадався) все, що зміг йому розповісти про мене наймит, узяв соломинку, з добру палицю завбільшки і підняв нею поли мого камзола, думаючи, очевидно, що це якась особлива оболонка, дарована мені природою; потім він здмухнув мені з лоба волосся, щоб краще роздивитись моє обличчя. Скликавши своїх наймитів, він запитав їх (про це я дізнався згодом), чи не бачили й вони коли-небудь на полях інших звіряток, схожих на мене. Далі він обережно поставив мене навкарачки на землю, але я відразу звівся на ноги й почав повільно походжати сюди-туди, даючи зрозуміти цим людям, що не маю наміру тікати. Тоді вони, щоб краще бачити мої рухи, посідали всі долі круг мене. Я скинув капелюха і низенько вклонився фермерові. Потім упав навколішки, звів угору руки й очі і якнайголосніше промовив кілька слів; витягши з кишені гаманець із золотими монетами, я покірливо подав його фермерові. Велетень поклав гаманець на долоню і підніс його до самих очей, щоб краще роздивитись; потім, витягши з рукава шпильку, він кілька разів штрикнув нею в гаманець, але так і не здогадався, що це таке. Тоді я на мигах попросив його покласти руку на землю, відкрив гаманець і висипав йому в жменю все золото. Там було шість іспанських золотих, по чотири пістолі80 кожен, і щось із двадцять чи тридцять дрібніших монет. Послинивши мізинця, він підняв ним спочатку одну велику монету, потім другу і, як видно, так і не добравши, що воно може бути, знаками звелів мені заховати їх назад у гаманець, а гаманець покласти до кишені, що я і зробив після невдалих спроб вручити йому золото в подарунок.
Поступово фермер переконався, що має справу з розумним створінням. Він раз у раз звертався до мене з словами, та голос його відлунював у моїх вухах, немов шум води в лотоках млина, дарма що говорив він дуже виразно. Я відповідав йому якомога голосніше, різними мовами, і велетень щоразу схиляв вухо ярдів на два до мене, але ми все-таки не могли порозумітися. Нарешті він відіслав наймитів жати, а сам вийняв з кишені хусточку, згорнув її вдвоє, поклав собі на ліву долоню і, спустивши руку до землі, запропонував мені злізти на неї. Я легко міг зробити це, бо долоня його була завтовшки не більше як фут. Я вирішив, що мені слід скоритися, а щоб не впасти, ліг на хусточку, простягтись на весь зріст; фермер для більшої безпеки вкрив мене хусточкою по самісіньке підборіддя і поніс додому. Там він покликав дружину й показав мене їй, але та заверещала й утекла, як тікають англійські жінки, уздрівши жабу або павука. Проте, побачивши згодом мою добру поведінку й те, що я слухняно корюся кожному знакові її чоловіка, вона примирилася зі мною і мало-помалу почала ставитись до мене дуже ласкаво.
Було близько полудня, і наймичка подала обід. Складався він з однієї лише м'ясної страви (як і годиться в господі звичайного хлібороба), а таріль, на якому її принесли, мав принаймні двадцять чотири фути в діаметрі. Родина, що зібралася за столом, складалася з фермера, його дружини, трьох дітей і старої бабусі. Коли всі посідали, фермер примістив мене неподалік від себе на столі, на висоті тридцяти футів від підлоги. Я страшенно боявся впасти й старався триматись якомога далі від краю стола. Жінка відкраяла мені маленький шматочок м'яса, вломила трохи хліба й поклала переді мною. Я низенько вклонився їй, витяг свій ніж та виделку і заходився їсти, чим страшенно захопив їх. Господиня послала наймичку принести найменшу чарку, в яку поміщалося близько двох галонів,81 і налила туди якогось напою. Ледве-ледве обхопивши посудину обіруч, я щонайпоштивіше випив до її милості і виголосив коротеньку промову по-англійському, намагаючись вимовляти кожне слово якнайголосніше, чим викликав у моїх слухачів вибух сміху, що мало не оглушив мене. Трунок нагадував легке яблучне вино і був досить приємний на смак. Потім фермер кивком голови покликав мене; та я, дуже здивований усім баченим,— як то легко зрозуміє і дарує мені ласкавий читач,— дорогою спіткнувся об скоринку хліба і упав обличчям на стіл, не заподіявши собі, правда, ніякої шкоди. Підвівшися й помітивши, що моє падіння дуже схвилювало цих добрих людей, я помахав у себе над головою капелюхом (якого, бувши людиною вихованою, тримав під пахвою) і тричі скрикнув "ура" на знак того, що не забився. Та коли я підійшов до хазяїна (так я називатиму далі фермера), його найменший син, який сидів поряд, десятирічний пустун, схопив мене за ноги й підняв так високо, що я ввесь затрусився зі страху; але батько вихопив мене з його рук, і, давши синові такого ляпаса, що скинув би з сідла цілий ескадрон європейської кавалерії, звелів йому вийти з-за столу. Побоюючись, щоб хлопець не затаїв проти мене гніву, і згадавши, як наші діти люблять мордувати горобців, кролів, кошенят та цуценят, я впав навколішки і, показуючи пальцем на пустуна, дав, як міг, зрозуміти хазяїнові, що прошу його пробачити сина. Батько погодився, і хлопець знову сів до столу; а я підійшов і поцілував йому руку, яку хазяїн узяв і нею ніжно погладив мене.