...Які багаті дарунки приготувала гризунам осінь! На землі валялися коричневі блискучі жолуді та колючі горіхи маньчжурської ліщини, у верховітті кедрів пишалися великі смолисті шишки. Здавалося, цим щедротам не буде кінця-краю. Але білки не вірили в ситий достаток довгої зими. Вони невтомно носили і ховали у затишних місцях, доступних тільки їм, осінні плоди. В цій справі з ними змагалися кедрівки, сойки, синиці й повзики. Та й як тут було не трудитися, коли утриманців у лісі до дідька! Чимало більчачих харчів з'їли ведмеді й кабани, ізюбри й косулі. Особливо ж багато їх розтягли й поховали у своїх норах бурундуки, миші та полівки. Коли сніг вкриває землю і настають короткі імлисті дні, білки починають голодувати. Увесь їхній раціон тепер становлять самі обридлі деревні гриби. Багато звірків загинуло від куль мисливців, у зубах та кігтях хижаків, ще більше не прокинулося від голоду в гніздах, проте коли в ліс повернулася весна, Чорнохвістка знову пустувала у гурті таких самих моторних цокотух, як і сама. Вічна сила життя в природі!
І знову у Чорнохвістки народилося багато дітей — навіть більше, ніж торік. Здавалося, для білячого племені настало безтурботне життя. Але серце Чорнохвістки відчувало біду, страшнішу для її нащадків, ніж усі разом узяті хижаки та мисливці. У лісі не було ні шишок, ні жолудів, не вродили горіхи, не було насіння липи й клену, навіть грибів і ягід стало менше. Задовго до настання осені почало непокоїтися біляче плем'я. І от, наче змовившись, тисячі білок вирушили на захід, на пошуки багатих кормом місць. На сотні кілометрів простягся фронт руху довгохвостих звірків. Вони перетинали луки, биті шляхи, бігли ріллею... Їх бачили в селищах і на хуторах, а вони все йшли і йшли.
Серед кочової юрми була й наша Чорнохвістка. Від незліченних стрибків по шорстких гілках шерсть на її чіпких лапках стерлася. У животі було порожньо. Кілька разів білці пощастило поживитися насінням соняшника, коли вони пробігали городами, але від цього голод дошкуляв ще дужче. Одного разу, долаючи відкритий простір, Чорнохвістка потрапила на очі воронам. Удари їхніх міцних дзьобів і крил були такі сильні, що бідна мандрівниця мало не знепритомніла. На її щастя, неподалік був кинутий трактористами курінь. Заскочивши в нього, Чорнохвістка врятувалася від неминучої смерті, а коли ворони полетіли геть, вона знову кинулася доганяти своїх подруг.
Наступного дня шлях білкам перетнула річка. Вона була така широка, що Чорнохвістка, хоч як не вдивлялася, не могла роздивитися протилежного берега, порослого густими вербовими кущами. Чорнохвістка не любила води, але, бачачи, як сміливо увійшли в воду її супутниці, пішла за ними, високо піднявши хвіст. Легка течія підхопила білок і понесла вниз, але звірки енергійно працювали лапками і пливли досить швидко. На середині ріки повіяв попутний вітерець, він намагався покласти на воду пухнасті хвости білок, але ті щосили тримали їх. догори, ніби вузькі чорні вітрила, і ще швидше пливли далі.
Довго пливли білки, адже вони не знали, що ширина річки в цьому місці сягала трьох кілометрів. Нарешті з'явився жаданий берег. Із шубкою, що прилипла до тіла, але з сухим хвостом, тремтячи від холоду, повільно вилізла з води Чорнохвістка й одразу сховалась у сухих кущах шелюги. Добре, що яскраво світило сонце і довкола не було ні душі. Швидко сохне на теплому вітерці біляча шубка. Розчесавши своїми гострими кігтиками шерсть, Чорнохвістка огляділася. Навколо лежали купинясті луки з некошеною травою, які чергувалися з непрохідними заростями шелюги. Чудове сховище від ворогів, але немає улюбленої їжі. Довелося вдовольнитися пагонами трав та дрібним берестом, що ріс поміж всохлою шелюгою.
Наступного дня білки, які перепливли Амур, зібралися в табунець і попрямували в бік сопок, що синіли на обрії. Зарості лози поступилися місцем багнистій рівнині, порослій чагарниковою берізкою і кострубатою модриною. Тут росло багато лохини, якою білки залюбки поласували. Потім модринову порость змінив дубняк. Жадібно накинулися зголоднілі мандрівниці на молоді жолуді. Але й ці ліси не прилади до душі білкам, і минуло ще кілька днів, перш ніж вони досягли мішаних лісів, дуже схожих на ті, які вони недавно полишили. Але, на відміну від рідних місць, тут скрізь рясніли шишки, гронами висіли великі, в товстій шкаралупі горіхи. Багато білок, знайшовши сухі дупла, обрали цей ліс для постійного мешкання, а Чорнохвістка із помітно поріділою зграйкою все йшла на захід. Перебігаючи повз пасіку, білки привернули до себе увагу людей. Старий пасічник, проводжаючи поглядом попелясто-сірих звірків, які стрибали по гілках, мовив: "Ходова білка йде — бути нині доброму полюванню!"