— Непорушні устої Порти, ефенді. На яничарах виросла Османська імперія, на яничарах держиться і, якщо буде воля аллаха, загине разом із ними. А та голова, — додав із погрозою, — що не має влади над своїм язиком, часто пишається на золотій таці біля воріт Баб-і-гамаюн [38] напроти Айя-Софії.
Він повернувся до великого візира спиною, сказав прислузі подати коня. З сідла ще раз поклонився Аззем-паші.
— Сьогодні брат покійного Амурата буде на волі. А тоді, коли султан Ібрагім повернеться з мечеті Еюба, оперезаний мечем халіфа Османа, я сподіваюся зустрітись із тобою на раді дивану, де поговоримо не про посаду виголошувача тостів, а про важливіші державні справи.
Аззем-паша не відповів. Він дивився на те місце, де недавно лежав останній хоробрий султан із роду Османів — династії, яка пережила себе. Позаду візира стояв його ескорт, по всьому місту народ вигукував: "Ібрагіма, Ібрагіма!", чвалував до палацу Hyp Алі — все це були піддані Аззем-паші, та серед них усіх найменше сили мав він сам.
Тіло Амурата спорядили в спальні султана, і тоді увійшли сюди шейхульіслам, анатолійський і румелійський кадіаскери [39], вождь спагіїв — алай-бег, останнім увійшов спітнілий від швидкої їзди Hyp Алі.
— Покличте валіде [40] Кьозем, — сказав шейхульіслам, та саме в цю хвилину відхилалася портьєра, і в спальню увійшла жінка в чорному. Серпанкова чадра прикривала її суворе обличчя. Вона притулила руку до серця, скорботно дивлячись на мертвого сина. Та хвилина материнської печалі тягнулась недовго, валіде підвела голову, зняла вгору руки.
— О, радість мого серця Ібрагім, син султана! — виголосила урочисто, і блиснули очі в яничара-аги. Владна султанська мати, яка колись сама порадила Амуратові посадити в тюрму Ібрагіма, благословила тепер свого юродивого сина на трон.
Hyp Алі ступив крок назад, і глянули на нього сановники. Він мовчки показав рукою на вихід, шейхуль-іслам вагався тільки мить і пішов першим, а за ним усі члени дивану. Мовчазною процесією пройшли через подвір'я, минули султанську конюшню і зупинилися перед залізними дверима двірцевої темниці. Розступилися вартові, каштелян тюрми прогундосив тремтячим голосом:
— Тільки з дозволу великого візира можу відчинити браму...
Hyp Алі шмагонув його канчуком, зірвав з пояса каштеляна ключі, і відчинилися зі скреготом двері.
Заросла людина в брудному халаті, з червоними очима боязко наблизилася до виходу, впала на коліна і проячала:
— Тільки... тільки Амурат є і буде повелителем правовірних, ніхто не сміє визнавати іншого... даруйте, даруйте мені життя...
Валіде Кьозем рішуче ступила вперед і перервала Ібрагімове квиління:
— Сину мій, твоя любляча мати благословляє тебе на престол предків.
— Ні, ні! — вереснув Ібрагім. — Я не піду звідси, я не піду!
— Принести тіло Амурата! — наказала валіде.
І тільки тоді, коли Ібрагімові дозволили діткнутися до братового трупа, він повірив.
— Тиран мертвий, мертвий! — закричав, схопив ротом повітря й впав зомлілий на руки Hyp Алі.
Старий Хюсам, власник ювелірної майстерні, що заховалась у темній вулиці на околиці Скутарі, довго не міг заснути цієї фатальної ночі. Розтривожили його сльози вірної дружини Нафіси, зануртували свої думи — невтішні й тривожні.
Не знав, що діється по той бік Босфору, та певне, — оргії, банкети, зикри дервішів із нагоди святкування перемоги Амурата. Але це його мало обходило. Вісім султанів змінилось на престолі за довгий вік Хюсама, а пам'ятає він ще Сулеймана Пишного — Законодавця. Ні один не доріс до нього, ні один не досяг слави великого можновладця.
Багато років прожили разом Хюсам із Нафісою — тільки удвох. Не мав він більше жінок, хоч ця йому й не народила дітей. Любив Нафісу. А їм, бездітним, завжди давали з сералю на виховання хлопчиків, привезених із чужих країн. Нафіса любила їх, приймаків, — отак, як люблять сусідських дітей бездітні жінки. Хюсам навчав їх турецької мови і корана, а сам не раз запитував себе: навіщо це? Хіба можна полюбити мачуху дужче, ніж рідну матір? І віддавали їх у яничарський корпус без болю, і забували про них, як забувають про сусідських дітей.
А одного випестили, а одного викохали — дикуватого хлопчину з Дніпровських степів. Не хотів Хюсам віддавати вихованця, коли ода-баші [41] прийшов його забирати в яничарські казарми. Хай подарують їм Аліма — в заплату за багатьох добре вихованих воїнів. Ридала Нафіса — чей заслужила вона в султана довгими роками безплатної праці на право мати сина. Адже він один-єдиний з усіх називав її матір'ю. Зм'як ода-баші, дивлячись на сльози Нафіси, але велів покликати Аліма — хай скаже він сам. Увійшов Алім, високий, дужий, широкі чорні брови зсунулися над орлиним носом; загорілись в нього очі, коли побачив зброю, міцно стиснув ефес ятагана, якого подав йому ода-баші, і пішов, не обнявши на прощання названих батьків, зник із їхніх очей назавжди.
Сказав тоді Хюсам: "Людина має одну матір або не має жодної". Та не заспокоїли його слова Нафісу, побігла проводжати Аліма. Потім день у день ходила до яничарських казарм, тинялась там — даремно. Не виходив до неї Алім. А вчора, коли переправлялись яничари з Амуратом через Босфор, цілий день простояла на березі, але й тепер його не побачила. Голосила, що загинув.
Розтривожили Хюсама сльози Нафіси, хоч сам він не тужив більше за приймаком. Інші думи схилили його сиву голову над точилом, на якому кував жіночі каблучки, браслети, серги.
Лежить перед ним рубін, на якому він більше місяця з ранку до вечора вирізьблював квіткою вірш вічного Сааді: "Між друзями в кайданах ліпше бути, аніж в саду сидіти з чужаками". Розсипались на столику рідкісні перлини, самоцвіти, тонко відшліфовані руками майстра. Всі вони вже тут, дома, крамничку свою на Бедестані [42] Хюсам закрив. Не йдуть більше його товари, перестали покупці помічати крам славного ювеліра, виробами якого колись пишалися султанші і візири. Зате розхапують брязкальця, аби тільки вони світилися показним блиском, аби тільки на них було вигравірувано похвалу невічному султанові. Чому це так? Куди раптом ділося в людей зацікавлення справжнім мистецтвом? Адже воно було. За добрих часів Сулеймана спроваджували з Персії й Аравії найкращих майстрів, австрієць Кожда Сінан навіки прикрасив Стамбул вісімдесятьма мечетями, бібліотеками, караван-сараями. Тоді кожен карниз на будинку, кожна колона, капітель, порохівниця, тарілка, ба навіть мангала [43] ставали витвором вічної краси. І не шкодували тоді грошей ні міщани, ні вельможі. Чому тепер усі дбають тільки про своє власне збагачення, ставши байдужими до прекрасного? Адже коли жінка перестає дбати про рум'янці і убори, коли починає труситись над кожним алтином і держить їх замкненими в шкатулці, а сама ходить у брудному фередже, — то всі вже знають, що вона старіється...