— Ти обіцяв мені показати гарем. Де ж ті красуні, за якими ти розіслав гінців по всіх містах країни?
— Великий падишаху, — мовив Замбул, — я тільки чекав твого наказу. Найвродливіші дочки українських степів, Кавказьких гір і гарячого Єгипту чекають на тебе в гаремі біля фонтана.
— Веди!
Ібрагім сторопів, побачивши довгий ряд дівчат. Яку ж вибрати? Розгублено дивився то на красунь, то на Замбула. Пройшовся вздовж ряду з хустинкою в руці, яку мав дати вибраній, і зупинився, загіпнотизований великими чорними очима, в яких не було боязні і покори, в яких не млявіло штучне звабництво. Ці очі пломеніли і промовляли дивовижно сміливо: "Я хочу тебе не як рабиня — як жінка". Недовір'я на мить зворушилося в мозку султана, він завжди мучився від усвідомлення своєї непривабливості, яку мусив надолужувати походженням і золотом, але погляд дівчини жахтів силою і владністю — тим, чого бракувало саме тепер султанові, і він, заворожений, подав їй хустину.
— Хто ти, яке ім'я твоє?
— Я черкеска Тургана, а для тебе, султане, буду шекер [93], — відповіла дівчина, пов'язуючи султанською хусткою свою шию.
— О аллах! — прошепотів вражений Ібрагім.
Тургану вивела з ряду господиня гарему, кяя-хатун, щоб підготувати її для ночі: викупати в пахучих водах, одягти, а ввечері увести в султанську спальню.
...Вранці гарем чекав із затаємним подихом: чи нарече Ібрагім одаліску Тургану султаною? Швидко заздрісний шепіт прослиз по кімнатах — Замбул перевів султанську обраницю в окремий корпус сералю, приставив до неї прислугу з чорних євнухів, вручив їй золоту корону і три тисячі цехінів у шовковому мішку. Валіде Кьозем не пам'ятала такого щедрого паш-маклика [94], вона зрозуміла відразу хитрість своєї суперниці і заскреготіла зубами з люті.
Заспокоєний і ситий зустрів Ібрагім вранішній азан. Цієї ночі він збагнув найголовніше: свою власну людську повноцінність. Він кохав і його кохала чарівна Тургана. Зникло оте вічне почуття ущербленості, яке переслідувало його, відколи народився. Ібрагіма менше пестила мати, бо другим був сином; після обрізання його вивезли із Стамбула, бо в столиці мав право жити лише старший брат; юність минала в товаристві тюремних ключників і каштеляна, бо Амурат став султаном. Його називали юродивим братом генія, зневажали, насміхалися, позбавляли всього того, що належить кожній людині.
А нині Ібрагіма покохала жінка. Коронування повернуло йому волю, Тургана — людську гідність. Вона була пахуча й свіжа, як умитий дощем гіацинт, бурхлива, мов гірський водоспад, гаряча, як перський рисак. Вона кохала його — мужчину, а не султана; в ньому, зневаженому, осміяному і так раптово возвеличеному, Тургана побачила людину. Ібрагім повірив у це, і до нього повернулася рівновага — він осягнув звичайне щастя.
Забувши про тронний зал, з якого вчора боявся вийти, про тисячі небезпек, які щодня чатують на султана, Ібрагім вийшов з палацу і на повні груди вдихнув свіже повітря. Пишний сад простягнувся схилами від Золотого Рогу понад Босфором аж до Мармурового моря. Стріли кипарисів виструнчились над пласкими кронами ліванських кедрів, понад протокою кружляли чайки, проводжаючи галери, яких вирядив хтось у чужі краї, — це не обходило Ібрагіма. Він уперше відчув повну радість волі, захотілося по-хлоп'ячому стрибнути із східців і стежинками помчати мимо фонтанів аж до моря, скинути з себе шати і плюснутись у прохолодну воду.
Увагу Ібрагіма привернув оригінальний фонтан з головатою колоною, вирізьбленою геометричним арабським узором. З десятка вічок тихо булькала вода і стікала вниз по оксамитових водорослях і ніжних листочках папороті. Навколо фонтана на клумбах цвіли кущики квітів, яких ніколи не бачив Ібрагім. Він нагнувся, обережно діткнувся до китиць, як учора до султанської корони, притулився обличчям до куща кремових троянд, задихаючись від ніжного запаху, а з уст сплили слова вірша, мабуть, свого, власного, народженого захопленням красою світу:
Чи розлучили тебе з батьківщиною,
Що ти так плачеш, о соловію?
Чи ти покинув там свою кохану,
Що ти так плачеш, о соловію?
Погляд упав на незасаджений деревами зелений схил, і майнула в Ібрагіма думка засадати його фруктовим садом, в якому гілля вгиналось би від помаранч, цитрин і криваво-червоних грон кизилу.
Блукав по султанському саду, повертався до стану звичайної нормальної людини, якою не був ніколи, в душі пробуджувався мрійник; залюбувалися молодим султаном німі карлики, що тихо ступали за ним на респектній віддалі.
Хто знає, ким могла б стати ця пересічена людина, якби вийшла за мури саду і не поверталась більше сюди ніколи. Може, садівником, може, пастухом-піснярем? Але був він з роду Османів, тому тільки дві долі вписалися в книгу його життя: доля в'язня або царя. А третьої аллах не послав.
Та про це не думав Ібрагім. Він торкнувся пучкою до волохатого джмеля, джміль забурчав і знову вперто ліз до маточки троянди по краплю нектару. Посміхнувся Ібрагім: кожному щось належиться у цьому світі, навіть найменшій комашці. Ось вона протестує, свариться, добивається свого...
А що йому належиться? Відірвалась рука від квітки, на мить застигла, джміль полетів на інші квіти. Задумався Ібрагім. Коли ж джмелеві дається крапля нектару, то йому, султанові, певно, набагато більше. Адже він — людина. Так, і тому його нектаром стала прекрасна Тургана. А чи тільки тому? А хіба належала б йому найкраща жінка світу, якби він був пастухом або садівником, а не Ібрагімом з роду Османів? Шпигонув сумнів: тож нещирі були пестощі Тургани... Нехай і так, але належаться йому одному, бо він не звичайна людина, а султан. Бо його крапля нектару — це не тільки щастя й розкіш, а ще й влада над людьми. Його, не чиясь влада!
Оглянувся назад і стрепенувся від здивування: карлики — Ібрагім навіть не сподівався, що вони йдуть за ним слідом, — впали ниць додолу, від одного лише султанського погляду впали! Видно, має він таки ту владу, і все, що марилось йому вчора спектаклем Кара-гез, було найсправжнісінькою правдою!
Ібрагім ступив до карликів, і вони дрібно позадкували — це сподобалось султанові. Але мізерні людці, що лежали біля його стіп, видались йому надто малими, його влада повинна бути набагато сильнішою. "Як переконатись у цьому?" — міркував султан. Глянув на високі мури, повів очима по алеях і в безпорадності плеснув у долоні.