— Від нині за тиждень о цім часі будемо виїздити звідси. Карти корабельні і пашпорти будуть готові. Гроші вже у Миколи переховані.
Етля дуже раділа і пригорнулась до Андрія. Не могла очей від його відвести, мов в образок дивилась.
Так ти вже мій, мій соколе ясний, мій єдиний, яка я тепер щаслива. Мій сон справдився. Ми іепер ходимо по заквітчанім полі.
Ми ще не одну тернисту дорогу будемо му-сіли перейти, та ти слухай далі. В четвер поїдемо до міста, як звичайно. Ти збери всьо, що маєш забирати в клунок і держи на поготівлю. В дома скажи, що рабін казав тобі приїхати так, щоб ти була у його через пятницю і суботу, а ти вернеш аж в неділю. Треба видумати причину. От на приклад ти скажи, що рабін хоче тобі показати, як треба святкувати перед шабасом, шабас, і опісля. Це буде дуже до правди подібне, бо певно, що рабіни інакше шабасують як звичайні жиди.
Дуже добре, який ти Андрію розумний — я зараз нині скажу батькови.
А ти ще дитина, моя дурочко. Як ти це скажеш батькови ще нині, а він на тижни стрінеться з рабі-ном і спитає, що тоді буде? Ти скажи це аж тоді, як будеш на візок сідати.
Я цього і не подумала... Справді, що у тебе великий розум, можна на його покладати і безпечним бути під твоєю опікою.
Цілий цей тиждень Андрій не брався до ніякої роботи, від дармував, начеб тут був зівсім чужим. Обходив лише господарство, садок, блукав по полях, сіно-жатках, лозах і зі всім пращався начеб то були живі істоти з розумом. Вони були для його добрі, щирі, достарчали йому всього, що йому треба. Відплачували з баришем його тяжкий труд. При їхній помочі доробився він знатного майна. Він дбав про них, щоб мали всьо, що їм треба у слушний час, і так жили собі довгі літа у згоді і приязні.
Ступаючи тепер з понизеною головою з закрівавле-ним серцем по своїх нивках, він часто, як ніхто на його не дивився, лягав лицем на батьківську землю, цілував її мов рідню неньку і плакав мов мала дитина, що з матірю має на довго розстатися. "Пращайте, та лихом не згадуйте, що вас покидаю, на инші руки здаю. Виж бачите, що не гаразд мене виганяє з хати, а то я вас не покинувби й до смерти, і тут би я і кости мої зложив до вічного відпочинку. Я лишивби моїм дітям піклування про вас так, якби я їх сам цього навчив. А тепер мушу здати вас на чужі руки. Та будьте ви і для моїх діток такі щирі, як для мене були".
З одної нивки за рікою, котру він сам купив першу і дуже її любив, він узяв трохи землі, повязав в платок і сховав за пазуху. її перевезе він за море до нового світа. А коли там і до смерти прийдеться оставати, то заховає її при собі і з нею стане на страшнім Божім суді. Хай вона за ним перед Богом свідкує, що він не втікає з відсіля із легкодушности, а з великого мусу.
Так само він ходив в ночі до стайні і пращався з худібкою.
Послідню ніч переговорив він на оборозі з Петром аж до світу. Відтак попращалися сердечно. Андрій обійшов ще раз хату, садок, війшов в стайню, обнімав та цілував голову кождої худобини, що до його свого любого ґазди звертала свої голови і лизала язиками по руках.
Наприкінци він запряг свого коника і війшов в хату, де спала Зося з дітьми. Вона прокинулася і хотіла до його заговорити, та він навіть не поглянув на неї. Він був у старій полотнянці і Зося навіть не догадувалася, щоб він сьогодня денебудь з дому виїздив.
Андрій станув над дітьми і молився з тиха. Відтак цілував їх сплячі головки, хрестив і плакав з тиха.
Зося бачучи це справді налякалася. Вона ще ніколи його такого не бачила і прочувала щось не добре. Він певно щось страшного задумує, може сам себе життя збавити хоче. Андрій перехрестився ще до образів і вийшов тяжко зітхнувши. Зося хотіла його задержати та закликати по імени, та вона вся задеревіла і не могла промовити слова.
Вона так лежала страшно налякана, серце у неї сильно билося, аж почула, що виїхав за ворота.
— "Цур тобі! Я думала не знати що, а він як звичайно до своєї любаски повіявся. Певно знова повіз їй мою працю".— Вона обернулась до стіни і хотіла ще трохи поспати, бо ще було рано.
Андрій виїхав за ворота і перехрестився. Обкинув ще раз оком свою оселю. Його приятель Петро стояв на порозі з жінкою і благословив його святим старезним образом в далеку дорогу.
Боже провадь, Андрію!
В здоровлю оставайте.
Ще раз перехрестився на церкву, обкинув оком в ранішню мраку сповите, дрімуче село і заспівав собі з тиха:
Ой пішов чумак сім літ в дорогу...
Етля справді аж нині сказала батькови, що верне аж в неділю. В коршмі ще не вставали. Етля скочила на візок не промовивши ні слова. Як доїздили до кінця Хаімового огорода, вона задержала Андрія за руку. Відтак перелізла через опліток і винесла з буряну клунок, котрий передала Андрієви. Там було ціле її майно, яке з дому вивозила. Була дуже схвильована...
Чи тобі було дуже важко рідню хату покидати?
Я не знаю,.. Краще мене о таке не питай. Я собі так думаю: чого ці люди такі погані на світі? Чому воно не може так бути, щоб ми полюбившись не могли таки тут на нашій землі звінчатись і жити гарно? Тепер мені одно на думці, що я втікаю від неволі від нелюба, втікаю у кращий край під твоєю опікою. Ти мене певно не покинеш і не зрадиш, Андрію. І з одного і другого я дуже радію, а ця моя радість мусить злагодити мій жаль за батьком і матірю.— Вона обняла Андрія і кріп-ко поцілувала...
Цього разу заїхала Етля враз з Андрієм до Пас-лавських. Андрій не мало здивувався побачивши Пас-лавську в дома. Вона зараз запросила їх в хату.
— Чи ви, панно Етлю, підете зараз до міста?
Етля дуже засоромилася, вона питала Андрія очима, що має казати. Та він теж стояв ні в цих, ні в тих, бо і він засоромився перед Паславською.
— Ми зробимо так,— каже Паславська.— Склепи вже поотвирані. Ви, Етлю, підете зі мною, візьмете кошик і будете гейбито моя нова служниця, котрій я хочу купити нову одежу. Мою дівчину я виправила вчера до родини на село.
Тепер пізнав Андрій, що Паславська про всьо знає і хоче їм помагати. Це само поміркувала і Етля. Пішли всі троє до міста. Андрій пішов по склепах передяг-тись по міщанськи... Як опісля зійшлись у Паславсь-ких, то не могли себе пізнати. Андрій подабав на ремісника, Етля передяглась за шляхотську дівчину. Вона виглядала чудово. Паславська завела її перед зеркало і поцілувала в чоло.