Малолітній

Сторінка 46 з 54

Чайковський Андрій

Мовчали так досить довго. Андрій хотів звести розмову на що інше.

А затямте собі, про що вас нині буде рабін вчити, то будемо мали про що говорити вертаючи.

Е! шкода собі голову морочити. Ми й так матимемо про що говорити... Може я, саме цим, що буду непонятлива спекаюся біди і рабін мене відцурається... Але тоді мені знова гіренька година від мами...

Е! мама вам не воріг!

Ну, не воріг хиба на стільки, що мене з хати не прожене. Але скільки мене намучить, навіть наштур-кається, то вже і світ остогидне. За цю зневагу, якуби мої родичі від жидів дізнали через це, що я показалася недостойною стати рабінкою, мене мусілаби спіткати кара. А треба вам знати, що наші жиди такі самі мстиві, як їх Бог.

Не попадайте в розпуку, підождіть. Зволікайте, моліться, а Бог вас певно виратує...

Хто? наш жидівський Бог охоронивби мене? Це не може бути. Наші рабіни розмовляють з ним за панє-брацє, то він їх сторону тримавби, не мою.

Так ви моліться до нашого христіянського Бога, моліться до Божої Матери, Марії, они вас вислухають і охоронять.

А мені це вільно? Я ж не хрещена...

Вільно, вільно. У нашу церкву можуть ходити всі і молитися. І наша молитва не мусить бути така довга як у жидів...

Я навчилася Отченаш, та боюся, щоб вашого Бога не обидити...

Не обидите, ану говоріть, чи добре...

Тоді Етля зложила руки і проговорила Отченаш.

От видите, що вийшло добре. Моліться так щиро, а Бог вашу молитву прийме, бо у ній велика сила...

Чому я христіянкою не вродилась?

— Як Бог схоче, то ще будете. Треба тільки вірити, що Бог поможе, а певне так станеться. Ісус Христос говорив до апостолів, що колиб у них тільки віри, що зернятко гірчиці, то такою вірою можна гори переносити.

Етля слухала, мов мала дитина, що говорив Андрій простими словами і була дуже з цього рада, що почула. Вона знова прижалась до Андрієвого плеча.

— Ваша віра краща нашої.

Андрій був побожний чоловік і був з цього радий, що Етля так в його науку вслухується. Він розповів їй кілька христіянських легенд, котрі він знав.

—7 Етлю, я вас навчу ще одної молитви, коротенької до Богородиці, а у ній також велика сила. Вона вас певне виратує від біди. Ось слухайте, що про неї розказують. Горіла раз велика камяниця в місті. Вже згоріли сходи і не можна було ніяк з гори зійти. А там лишилася одна вагітна жидівка. Вона бачить, що виходу для неї не має. Тоді вона нагадала цю молитву від слуги христіянки, помолилась, зібрала в купу кілька подушок і скочила з цим з другого поверха. їй нічого не сталося.

— Навчіть мене Андрію цьої молитви.

— Ось слухайте: під твою милість прибігаємо, Богородице Діво...

Вона ще дуще пригорнулась до його мов дитина до матери і повторяла за ним слово по слову, доки не навчилась.

— Спасибі вам Андрію, я вам цього ніколи не забуду. Ви вляли в моє серце таку віру в це, що мене Бог освободить, мені аж на серцю полегчало.

Приїхали так до міста, і Етля побігла до рабіна. Умовились знова на четверту годину.

Андрій радів з цього, що бідну дівчину жертву жидівських "забобонів" потішив. Чи зможе ще що для неї зробити, чи зможе подати їй помічну руку в цім прикрім положенню? Колиб то він тепер був свобід-ний! Та шкода і думати про це.

Привітавшись з Миколою передав йому торбину з грушками.

— А це гарні грушки, а такі вчасні...

— У мене перші грушки виходять. Це я сам щепив...

Паславська йому подякувала теж... А Микола каже:

— Маю для тебе гарну книжку. Дивись, це вірші нашого найбільшого поета Тараса Шевченка. Вони тобі певно подобаються так, що їх вивчиш на память...

Андрій став перекидати листки. Це був перший Кобзар виданий в Галичині.

По обіді вийшли оба в садок. Андрій при обіді хотів кілька разів заговорити про їх гостину в Зарічу, та обоє Миколи все чимсь иншим заговорювали. Тепер в садку, каже Микола:

Твою жінку, Андрію, я бачив тоді перший раз зблизька. Хотів я з нею поговорити, та не повелось. Годі з неї слова добути... я не розумію...

Коли я не можу з нею говорити, то ти тим менше. От бачиш, як я мучуся... Вона так, то не говорить, а як розговориться про дівки-молодиці, то ти хоч з хати втікай... Тарахкоче мов млин... Я вже волію, коли вона мовчить. Я собі думав, що вона тут у вас розговориться перед твоєю жінкою з жалями на мене, тай ні. Ага! Миколо, я в понеділок присилаю по вас фіру. От заживемо весело хоч трохи, а може і моя Зося инша стане, як колись була та заспіваємо собі в купі. Я цим так тішуся мов школяр вакаціями...

Радаби душа до раю... Я теж радів з цього мов мала дитина, що ще раз ходити буду по рідних полях, та дихати цим самим повітрям, яким дихав з малку, скупаюся. Я маю якусь там стрільбину, підемо на польовання... а тимчасом дісталисьмо запросини від жінчиного стрия зі Скільщини,— він там священиком — щоби приїхати на цілі вакації, і не можемо відмовити, бо старий обидивбися. Він бездітний і дуже радий, як його хто навідає.

Миколі було дуже прикро, що мусів говорити неправду, але на його думку не було иншого способу, а не хотів сказати правдивої причини. Андрій мігби за це свою жінку й вибити...

А колиж хочете тамтуди їхати? можеби якось поділити цей час. Бо знаєш, Миколо, що мені страшно булоби болюче, як би я вас цього року у себе не гостював.

Отож то, не знаю коли. Стрий пише, щоб собі не робити видатків на желізницю, бо від його до Стрия до стації дуже далеко, то стрий пришле свою фіру. Треба ждати і сидіти в дома доки фіра не приїде. Поїздку до Заріча мусимо відложити на кращі часи...

Мені і тут не ведеться. Ціла моя надія на кілька любих хвиль розвіялася мов мрака — каже Андрій сумно — але ти зроби ще так. Напиши до стрия, щоби прислав фіру на першого серпня, а на цей часок прошу до мене.

Годі Андрію! Стрий може обидитись за це, а нам дуже на нім залежить, бо він був опікуном її, а брата посилав до школи...

Тепер Андрій перестав Миколі вірити. Він лише так вимовляєся, а правди не говорить. Та цю правду Андрій відгадав. Паславські через Зосю не хочуть приїхати. Вони побачивши її справді могли налякатися. Чого він її до міста возив?

Андрій вертав до дому сумний. Його це дуже вразило. До Миколи мав жаль, чому йому не сказав правди... "Боже, Боже. Де мені подітись? Вже хиба не матиму одної щирої людини, перед котрою можнаби відкрити своє серце. У Миколи я знаходив одиноку відраду. Тепер і цього не буде... А це всьо через тоту чортицю..." Він закусив зуби з досади.