По дорозі Андрій каже:
— Мусимо Зосю обоє запросити до себе Паславських до нас на вакації, бодай на дві неділі. Вони варта цього. Я їх вже просив, але випадає, щоб і ти їх запросила. Ми їх примістимо в шпіхліри. Микола давно мені говорив, що радби до Заріча приїхати, до свого рідньо-го села, та не має там до кого заїхати. От тепер траф-ляється добра оказія. Я би бажав собі, щоб Дмитрусь мешкав у них і як буде на другий рік ходити до гімназії. А це вже від вакацій... Гей гей, як цей час біжить...
Зося злобно усміхнулася: "ось собі видумав! Хоче цю повійницю до хати собі спровадити, бо на вакаціях нема вже за чим до Дмитруся їздити. Та може так і ліпше, тоді я кожен їх крок буду слідити і певно їх вилапаю, хибаби я не жила".
Добре Андрію, я дуже радо, коли ти так хочеш. Тоді з Миколою наговоришся... тільки, що це тепер жнива і праця в полі...
Що жнива! Побачиш, що він буде зі мною снопи возити, я його знаю...— Андрій радів думкою, кілько то він через ці дві неділі від Миколи навчиться, таки не відриваючися від праці. Йому стало так весело, як вже дуже давно не було.
Тепер Зосю, поступимо насамперед тут до склепу.
Що ти хочеш купувати?
Для моєї Зосі сукна на зимовий одяг.
Мені жадного одягу не треба...
— От не говори. В зимі не маєш в чім між людей вийти. Все вже позносилося і витерлося.
Зося не хотіла далі перечитися.
Він хоче їй за це відвдячитися, що вона згодилася запросити паню Паславську до себе. Вона тепер буде йому у всьому годити, щоб лише його обережність приспати.
Поступили до склепу і Андрій порадившися ще купця, купив сукна на одежу для Зосі, і що до сього було потреба.
— Тепер ходімо до кравчині. Вона при мені мусить брати міру, щоб добре відтак скроїла.
Полагодили і це.
Тепер ходімо дещо для дітей купити. Для Дмитру-ся купимо новий одяг, але хиба аж опісля, бо треба буде на його помірити.
І так ходили від склепу до склепу і купували. Андрій був веселий і дуже розщедрився. Не забув за нікого в хаті, аж до малого пастушка від коров.
Забарилися з цим досить довго і Андрій ніс до хати Паславських цілий оберемок всячини.
Микола вже вернув зі школи. При екзамені так змучився, аж зіпрів. Та слава Богу, вже кінець року, і можна буде шість неділь відпочати. Дмитрусь дуже радів, бо приніс собі зі школи червону книжечку з золотою написю "Нагорода пильности". З сьою книжечкою він усюди возився і всім показував, навіть наймитови Федькови, що сидів на візку.
Посідали всі до обіду. Паславська прибралася трохи інакше, послугувала гостям і припрошувала. Андрій з Миколою завели розмову. Зося сиділа мовчки мов сова в полуднє, тілько як лише поглянула на Миколу, подумала собі: "От дурень ти — дурень".
Андрій був веселий, приговорював і жартував... А відтак став запрошувати Миколів до Заріча. Паславська каже:
— Микола вже не від нині так горяче бажає собі поїхати до Заріча скупатися в цій ріці, в якій дитиною купався, походити по цих полях, де він з паном Андрієм коні пас, та все нам так важко вибраться. Бачите, у нас садок є. Як би ми обоє поїхали, то все нам збиточники обнесуть. Я вже його нераз намовляла, щоб сам поїхав, та він не хоче. Я хочу, каже і тобі показати, це, що мені таке любе. Тому-то і тепер годі буде нам обоїм їхати з дому. Микола, як хоче, хай їде, а я остану в дома...
Ні, пані, я прошу вас обоє. А коли вам о цю садовину так ходить, так я вам пораджу: продайте її зараз садівникови, хай собі пильнує.
А нам в зимі не треба овочу? — перебила Паславська.
Погодіть, я ще не скінчив. Ви продайте, а я вам привезу в осени тільки овочу зі свого саду, кільки буде з вашого і продам вам за такі гроші, як від садівника за сад візьмете. Згода?
Я не моглаби вас так використовувати,— каже Паславська — ви й так за Дмитруся більше привозите, чим нам належиться.
Я вже ліпше знаю, хто більше дає. Дайте спокій і не треба нам рахуватись, як жидам... Але таки вас прошу приїдьте обоє, а ми будемо вам дуже раді...
Андрій подививсь значучо на жінку, щоб вона запрошувала також.
Я прошу панства не погорджувати нашою сільською стріхою.
Таки, Мариню, мусимо їхати,— каже Микола до жінки — яз цих запросин дуже радий.
"Ой дурень, ти дурень", подумала собі Зося "будеш ти ще не так тішитися".
По обіді Зося налягала, щоби зараз їхати, хоч Андрій хотів ще під грушею в садку з Миколою побалакати. Вона вимовлялася, що лишила в дома діти і вона за них неспокійна. Андрій нагадав, що мали ще купити Дмитрусеви новий одяг, та Зося сказала, що краще буде купити по вакаціях, як Дмитрусь піде до гімназії. Поки що, хай вдоволяється книжкою.
Коли поїхали, цілу дорогу Зося не промовила ні слова, хоч як Андрій до неї заговорював. Вона думала про одно, як вона цю паплюгу вилапає на горячім і прожене з хати з розбитим писочком. Та ще й до суду подасть і так їх опублічить, що його певно з міста кудись заберуть. Вона порівнювала Миколу з Андрієм. Микола показався кращий, делікатніший від Андрія, мав білі руки не такі мозолисті, як Андрій, ну і поведения делікатне, панське. Колиб їй прийшлось вибирати, то таки вибралаби Миколу. І вона дивувалась, що Паславська замість Миколи, Андрія вибрала. Та як вона вибрала? Має і одного і другого. У міських жінок є свої примхи, а у Паславської така примха, що місто одного має двох: одного тонкого та делікатного, а другого плечистого. Міські пани люблять їсти побіч булки і разовий хліб.
По від'їзді Андрія, каже Микола до жінки:
— Хиба Мариню аж тепер поїдемо до Заріча. Не повіриш, як я цим тішуся, що подихаю повітрям цих самих піль, по яких я дитиною бігав, в ріці скупаюся... За такі хвилини можна жертвувати всі овочі з нашого садку.
Жінка сіла побіч него на канапі і обняла його.
Мій дорогий Миколо, якби я рада причинитися до цього, щоб ти по тяжкій річній праці як найбільше міг використати час для себе, відсвіжити свою голову, відпочати, та набрати нових сил, тож прошу тебе, їдь собі до Заріча, хочби на цілі вакації, а я таки не поїду...
Та я хочу, щоб і ти поїхала, я вже тобі казав чому?
Це Миколо не можливе. Як би ми в Зарічу могли мешкати у твоїх крівних, я поїхалаб, але ти ніяких там не маєш. Але до Андріїв не заїду нізащо в світі. Перший раз в життю я бачила паню Гороцьку, але і цього мені досить г більше не хочу з нею ніколи стрічатися.