Малолітній

Сторінка 36 з 54

Чайковський Андрій

— Ану поступім, та розпитаймо, купити не купити, а поторгувати можна.— Війшов у сіни, де на две-рех прочитав знова: "агенція". Застав там якогось жидка, з котрим зайшов в розмову, і став випитувати, кілько коштує дорога, як довго треба їхати, і які папери з собою брати. Жидок придивлявся йому цікаво. Такого пасажира він ще не мав. Він виправляв в Америку бідних робітників, котрих вже кілька соток виправив. А тут приходить гарно одягнений молодий шляхтич. Чого йому до Америки забаглося? Такі втікають до Америки хиба перед криміналом. Що йому до цього? Колиб лише заро-бок був.

Зараз став Андрієви все пояснювати, а при кінці встромив в руку якусь книжечку, яка захвалювала американські гаразди. Опісля став вихвалювати свою фірму, що найшвидше, найдешевше та найбезпечніше перевозить. Андрій взяв книжечку, заплатив за неї і сказав, що незадовго прийде, як цю книжечку прочитає. Жидок поміркував собі, що цей либонь перед криміналом не втікає, коли йому не спішно.

Чого Андрій розпитував про дорогу до Америки, він сам цього гаразд не знав. Щоб сам туди їхав, він не думав. Та він почував себе начеб його у матню замкнули, а думка про Америку здавалася йому цим віконцем, котрим можнаби було у крайній біді із с^оєї западні у світ Божий фуркнути. А воно добре мати ключ до такого віконця, а вже від самої певности, що такий вихід є можливий, ставало на серцю лекше. Від цього буде йому розрадніше і в хаті, яка здавалася йому тюрмою без речинця на кінець запертя.

Походив ще по ярмарці, побалакав зі знакомими і вернув на сам обід до Паславських. Тут застав Дмитруся, як сидів на візку і вимахував батогом. Батьком дуже втішився і сказав, що від сьогодня за тиждень вже зачинаються ферії, і він приїде до дому.

При обіді питала Паславська Андрія, чому його жінка ще ні раз у них не була, хоч Дмитрусь вже два роки у них мешкає. Вона її ще не знає, а ра-даб з нею познакомитися.

Коли наші чоловіки живуть в приязни, то чо-муби і жінки не могли так само подружитись.

Моя жінка дуже занята господарством і не любить нікуди виїздити з хати. Вона боїться лишати дітей самих. Але вже на слідуючий тиждень то мусить таки приїхати. Приїдемо обоє по хлопця...

Коли ти Андрію хочеш сьогодня від'їздити? Як тобі не дуже спішно, то лишися трохи довше, бо маю з тобою дещо більше поговорити.

Мені треба виїхати коло четвертої. Шкода мені, що на таку вчасну годину я умовився з одним моїм пасажером, що зі мною вертає, і не можу давати йому довше ждати. Але до цього часу я вже не буду нікуди рушатись. Я рад почути від тебе про цей плян науки, який ти склав для мене — дай тобі Боже здоровля.

О! вже мусіла мене жінка зрадити! От жінки! А я хотів тобі зробити цим несподіванку.

Ну, нічого. Не зробив ти, то зробила мені твоя пані...

— Можеби ми в садок пішли? — каже Микола.

— От і ходімо, там холодніше. Вийшли оба і полягали на мураві.

— Знаєш, Андрію, я тебе подивляю, що ти так до книжки охочий та до освіти так горнешся. У сьому я тобі хотівби помогти після моїх сил і мого знання.

А хиба ти мені не помагав досі? Усе що я знаю, кромі самого читання, тобі лише завдячую. Та я ще не старий і не одного можу навчитися... Впрочім, що мені лишається за господарською роботою? По праці приходить хвиля відпочинку. Чим її заповнити? Компанії не шукаю, до коршми не піду, в карти не граю.

У тебе жінка і діти...

Так, я з дітьми трохи занимаюся, бо вони небожата до мене липнуть, а жінка... ет! оден Бог знає скільки я терплю...

Хибаж? підожди... ти оженився з Тачинською...

Кажи краще, що мене оженили у Тачинських з панною Зосею. Оженили мене, як я ще був молодим недосвідним, зеленим хлопцем. Моя жінка від мене о десять літ старша. У нас було багато дітей, вона постарілася, а з цього часу зробилася така заздрісна і не дає мені жити...

Хибаж ти до цього дав причину?

Ні крихітки. Я нічого не винен, а як коли лише заговорю з якою дівчиною або молодицею, то такого мені наробить бешкету що хоч під землю ховайся. Публічить мене на ціле село. Що я ні божився, не уговорював... нічого не помагає...

А ти мені нічого про це не говорив...

Щож було говорити? Я бачу що ти нашим Зарі-чем не богато цікавишся...

В Зарічу я вже не був дванайцять років. Я там вже нікого не маю. Родичі повмирали, сестра вийшла заміж на третє село і щож мені там робити? Але инше діло твої справи. Вони мене таки цікавлять. Я знаю, що ти молодим оженився, чи як ти кажеш, що тебе вженили. Твою жінку бачив, ще як хлопцем був та вона мене не цікавила. Відтак зачув я, що ти гарно господаруєш, опісля ми стрінулися, а від двох літ твій син у нас... Але щоб у тебе було таке пекло, то я цього не прочу вав...

— Я гадав, що це може така хвилева примха, що вона вгамується, прийде до розуму. Та воно що раз гірше... От задурюю себе чим можу, та хиба чужим щастям радію. От так приїду до тебе, дивлюся на твоє домашнє щастя. Та мені аж слези в очах стають. Чому воно у мене не може так бути? Булоб при чім жити мов у раю. І так воно вразу було, а від довшого вже часу пекло завелося тай годі.

Андрій зітхнув важко і засумувався узявши голову в руки.

— Тучкови за це подякувати. Він не лише що користав з мойого майна, пошився з опіки добре, та ще за моє сватання казав собі тестеви заплатити.

— За Тучка чував я багато поганих вчинків.

— Хто за них не чув? Вже й горобці про це на вербі цвірінькають. Мені він долю запропастив на віки вічні... У тебе Миколо, я знаходжу годинку справдішнього спочинку та забуття... А нині признаюся тобі, прийшла мені у голову дивовижня думка, від котрої мені аж полегчало. Я собі порішив таке: як моя жінка не вгамується, не поправиться, не перестане мене гнобити, то я втечу від неї.

— Цікавий я куди? Розведешся з нею?

Певно що розведемося, але так, що я втечу до Америки...

Ти до Америки? — Паславський підвівся з трави і видивився на Андрія широкими очима.

Слухай, Миколо! Колиб тобі прийшлося з цею відьмою пережити оден тиждень, то тиб мені так не чудувався...

Агі! а це що? вона може хора на розумі?

І це може бути. Та це така хороба, що вона з неї зараз вилічиться, як мене не буде видіти, як знатиме, що я для неї пропав. А доки дивиться на мене, на мою вроду, а на свою старість, коли бачить других жінок гарних, молодих, то скаженіє. Ти цього може і не годен гаразд зрозуміти. Ти маєш жінку як ангела, ти маєш з ким поговорити, посумувати і повеселитися. Я знаю, як це є, бо і у мене таке було зразу. Але ти не можеш зрозуміти, що значить не жінка, а стара заздрісна чортиця. Підожди. Я від нині за тиждень привезу її сюди, то побачиш сам. Та це, що вона стара, це ще би нічого, годі все молодою бути, але хайби ти побачив, що вона мені виробляє, коли я верну з поля такий спрацьова: ний, що всі кости у мені розходяться.