Минуло літо. Андрій успів усе зібрати в пору. Якось так йому таланило, що нічого не замокло, не збавилося, усе повелося звести в пору під стріху. Якось вмів "поміж дощ" ходити.
Настала осінь, а відтак і зима. Тепер можна було трохи відпочати, та Андрій ніколи без діла не сидів. До того війшло в звичай, що до його хати стала сходиться шляхоцька молодь на вечірки. Зимою що вечера було її повно. Це любив дуже і Андрій і Зося. Посходяться, посідають в кухні довкруги стола, на лавках, на челядній постелі, на запічку та гу-торять, жартують, загадок відгадують, оповідають казок тай співають.
Згодом стало Андрія тягти до книжок. Захопить було яку книжку, то таки мусить знайти тільки часу, що прочитає її "від дошки до дошки". В першу чергу купив собі в місті Біблію. Він її читав у голос своїм гостям на вечірках.
Андрія ціле село любило. Він не мішався до жадних спорів, не приставав до нічиїх сторонників, з ніким не сварився, завсігди усміхнений, вдоволений.
Його ровесники йому завидували. Пословиця: "не кайся рано вставати, замолоду женитися" на Андрію найкраще справджувалася. Та то лише Андрієви так пощастило. Куди до того його ровесникам! Вони ще чекали на свою чергу, коли їх до війська покличуть. А Андрій буде реклямований, як самотній господар. Вони всі під владою батьків, а він свій пан, хоч і малолітним називається, і опікуна над собою має. Він вже жонатий, а їм сього не вільно. Правда що у його не гарна жінка, але все жінка. За це вона роботяча і запопадлива така, як і він сам. Дібралися!
У Андрія йшло все з роси з води. Він богатів з кожнім роком. Складав гроші, а як лише скінчив двайцятий четвертий рік докупив собі кілька моргів поля. До того інвентар його дуже помножився. Орав двома плугами, осьмеро коней, вісім коров, не чис-лячи сюди ялівнику та лошаток, які що року прибували. Але мав він про кого дбати, бо діти що раз прибували. Що лиш Дмитрусь підвівся на ноги, прибула йому до компанії сестричка Ганя, відтак братчик Петрусь появився у свій час — з малих дітей не виходив ніколи.
Та мимо його статочнрсти і повнолітности, його не перестали звати в селі малодітним і він за це ніраз не обиджався.
З Тучком він не сходився і за рахунки не говорив нічого. Противники Тучка стали його підмовляти, щоби у Тучка упімнувся о своє, щоби з тим пішов до адвоката, та Андрусь лише підсміхався і говорив:
— За це, що мене вуйко за цих десять літ навчив, то він варта цього, що собі з мого взяв. Хай здоровий споживає, а я маю свого досить і процесу-ватися з ніким не хочу.
За цих кілька літ Андрій став рослим, плечистим, дуже сильним мущиною і на причуд гарним. У його було блискуче чорне волосся, сині гарні очі, чорні брови і гарний вусик, який він собі в гору підкручував, і смагле лице з рожевою відтінкою. Він ставав з кожнім роком кращим. Цілком навряд було з Зосею. Вона родила часто діти. Четверо бігало за нею, а двоє поховала. Дмитруся давали до нормальної школи в місті. При тім Зося працювала побіч дуже запопадливо і не щадила себе. Це все склалося на це, що вона стала старіться і поганіти.
По десяти літах вона висохла, пригорбилася, трохи посивіла. Лице вкрилося глибокими бороздами, ніс начеб виріс і закарлючився, а до цього на його кінчику появилася велика бородавка, достоту у такому самому місці, як у її батька. Андрій у двай-цятім восьмім році виглядав мов писаний, був у силі мужеського віку, а Зося у трийцятому восьмому подобала на стару жидівку і сама на себе не могла у зеркало поглянути.
Побачивши себе такою вона дуже налякалася.
— Я вже тепер подібна до Моткової Рухлі.— Вона аж заплакала з жалю: — "Пропали літа молодії мов роса від промінів сонця. А що буде далі?"
Вона тим дуже зажурилася. Що буде далі, і як вона буде виглядати побіч свого молодого гарного чоловіка? Не можливе, щоб його серце від неї з кожнім днем не відхилялося, а опісля то не схоче на неї дивитися. Вона відтак думала над цим, чи Андрій зможе жити не полюбивши иншої? Це також не можливе і не мислиме, бо він тепер як раз в силі віку. Отже є дві певности. Вони не минучі, так як смерть. Андрій відклониться від неї а шукати буде де инде любови-кохання, бо йому до цього тепер пора, а вона вже не жінка, а старе опудало.
Станувши перед цими двома певностями, вона налякалася їх наче врат адових, в які її конечно, неминуче треба перейти на страшні муки, котрі тріва-тимуть до самої смерти. Вона полюбила Андрія від першої хвилі. Тепер та любов змаглася до найвищого напруження, як вона побачила, що Андрій для неї пропащий. А буде він тому пропащий, бо його серце прилипне до иншої, кращої та молодшої.
Такі думки мучили її що раз більше. Вона була сумна і нищечком плакала гірко. Та знова в її серцю повставав бунт проти цеї конечности. Як воно? Щоб вона так без борби позбулася свого доброго, набутого законного права на любов Андрія? Ні, вона стане до борби з цілим жіночим світом і краще згине, а не допустить чужої любови, до свого гарного Андрія. Тому треба держаться на осторожности проти такої небезпеки, проти того великого страшного ворога, якого вона ще не знає, а котрий може проявиться у кожній молодшій гарнійшій жінці.
В її душі зродилася заздрість о свого чоловіка. Вона опанувала цілим її єством. Згодом стала у неї заздрість переходити в умову недугу, котра її страшно їла і нищила. Це нищило в ній ці останки молодости, вона старілася і поганіла з кожнім днем. Що дня вона брала дріжачою рукою ненавистне зеркало. Але без цього вона не могла жити. Стільки разів поглянула в його, зараз відвертала лице зрошене горячими слізьми. Бо кожного разу вона відкривала на свойому лиці якусь нову морщину, а на голові що раз більше сивого волосся.
Вона посумніла, стала нетерпелива, злюча і сварлива.
Цю зміну завважав Андрій, і частенько питав, що їй сталося. Вона зразу вимовлялася то цим, то тим, а опісля навіть не відповідала на його питання і він перестав питаться. Йому й на думку не прийшла властива причина. Бо йому й на думку не приходила якась любов. Він звик до Зосі і другі жінки його ні раз не цікавили. У його на думці було одно: доробиться, забогатіти і забезпечити своїх діток. Праця і ощадність сталася у його одинокою ціллю життя.