Він зараз при помочі жінки роздягся, а за хвилю хропів на всю хату.
Андрієві сказали на полі, де копав картофлю, що Лесів Ясьо геть побив і покалічив вуйка, що в селі така буча завелась між сторонниками одного і другого, що вуйко ледве живий з того вийде. Андрій покинув роботу, узяв від наймита, що недалеко орав їсник і побіг в село навпростець через ріку. Та зараз при першій хаті довідався правди, що тепер як раз запивають згоду у Мошка. Він лише махнув рукою і вже навіть до дому не поступав, а завернув в поле до роботи. Сеж було таке звичайне, буденне між шляхтою, що й говорити не було варта. От добре, що ті два в селі помирились, то тепер вже Ясьо не буде язиком молоти.
Андрій кождого разу, коли їхав в поле брав з собою рушницю. Може що трафиться. Над вечером йому сказали хлопці, що пасли корови на стерниску, що на мочарах присіло стадо диких гусей. Він не видержав, щоб не піти там, хоч то було досить далеко. Криючись так поза корчами ловини підкрався аж до мочариска, поки не скрився за копицею сіна. Тут викрутив з рушниці дрібний шріт, відірвав від камізель-ки сталевий округлий гузик та налаштував рушницю. Незамітно висунув її з поза копиці і стрілив між гусей. Одну вбив на місці, другій проломив крило, а відтак добив цівкою. Решта гусей підняла тужливий гвалт і відлетіла. Андрій приніс у вечір дві гуски повязані за ноги.
Вуйко ще спав. Вуйна порадила йому, щоби одну гуску післав Тачинському.
Післанця по дорозі стрінув вербинецький дідич і дуже дивувався такій штуці, бо йому ще ніколи не поталанило підійти дикої гуски. Пан приобіцяв собі, як лише стріне Тучка, сказати йому, що хоче блище пізнати того малолітного, що так добре стріляє.
Заки ще дали за заповіди, поїхав Тучко з Тачин-ським до міста списати у нотаря предслюбну грамоту. Зося мала дістати нивку за рікою, три корови, пару коней, ллуг, борону, віз, візок і ціле придане. Для себеж вимовив Тучко — але це вже поза письменною умовою — обіцяних вже двісті ринських сороківцями з маткою боскою, російського імперіяла, а надто Тачинський обіцяв шляхотським словом, що Андрій, як стане повнолітним, не буде наставати на складання рахунків з опіки. Тучко знав, що коли Тачинський не піддасть тої думки Андрієви, то ніхто другий того не зробить, а сам суд того не буде жадати, бо Тучко сам о це постарається. Коли з Андрієм розстанеться добре, то він із самої вдячности і пошани для його особи про рахунки нічого не згадає.
Тепер треба було подумати о полагоді ріжних формальностей* в суді, і це взяв Тучко на себе. Розуміється, що кошта сих заходів мав понести Тачинський. На ці кошта порахував Тучко два повні міхи гарних, вибраних зимових яблок зі саду Тачинського, котрі завіз Равро до пана судії за дозвіл на женення.
Андрій пригадував вуйкови, що тепер під осінь тре-баби виладити хату, в якій сидить римар Людвік, і треба його звідтам усунути...
— З цим нема так чого спішитися,— говорив Тучко,— на це ще досить часу, бо я його раз-два з хати викину. Я вже Людвікови сказав, щоб собі шукав ин-шої хати. Впрочім він сам знає, що ти женишся і хати тобі треба.
Остаточно вуйко післав до Людвіка Равра з приказом, щоб до тижня опорожнив хату. Та Людвік сказав від разу, що ані не думає перед зимою перевозитися, а коли вуйкови це не влад, то хай його подає до суду.
Тоді пішов Тучко сам з Андрієм до Людвіка.
илухай, Людвіку! Мені цеї хати потреба для власника, котрий жениться незадовго. За дві неділі має мені бути хата порожна, а ти шукай собі иншої.
Мені також цеї хати треба і не гадаю уступатися. Чинш я плачу правильно, хати не руйную, і чогож більше від мене хочете?
Що? Ти смієш зі мною перечитися? Тобіж кажу, що хата потрібна для власника і фора зо двора.
Прошу мені тут не робити криків, бо як я за хату плачу, то я в ній пан.
Ти волокито! — кричав Тучко і тупотів ногами.— Виносися мені зараз на сміття з своїми ба-хурами, а хата має мені бути порожна...
Ані мені сниться; мені ще рік не вийшов.
Андрій не міг з дива вийти, де у того бідного покірного римара тільки зухвалости набралося ставати з язиком проти всемогучого Тучка.
Вийшли оба на двір, а Тучко каже:
— Чи ти чував таке? І я буду мусів з цим лапсердаком волочитися по судах! Але не журися, це скінчиться в суді раз-два.
Андрій справді повірив сьому, що як Тучко візьметься до нього, то справа скінчиться раз-два і добре. Але йому було пильно, бо хата облетіла і треба її було до ладу привести, ще поки настануть осінні слоти. Андрій горячився.
А можеби ми так його без суду з хати викинули? — Він ріжні штуки бачив у вуйка.
Е! так не можна, то булаби кримінальна справа... Але я його провчу, що мене попамятає...
Але в суді може справа проволочися над всяке сподівання і може треба буде з цеї причини і весілля відл ожити...
Не журись! Весілля не треба буде відкладати, а ти з жінкою на вулиці жити не будеш. Колиб цей дурний процес не скінчився, будете мешкати у мене. В мене хата простора і для вас буде доволі, місця в алькирі, де вам поставиться велике ліжко, стіл і кілька крісел. Це не на довго, і буде з вас досить.
Андрія начеб студеною водою обляв. Йому це не подобалося. Він мріяв про це, що по весіллю стане незалежним господарем в своїй хаті, а тут ось що виходить! Треба буде жити в комірнім хто зна, як довго, найменше через зиму. І чимже його доля п
Про це сказав Андрій Гачинському, та і він не знав ніякої ради. Оба вони пригадували Тучкови про суд, ну але тепер перед весіллям тільки всілякої роботи, Що ані думати про процес. А колиб так термін в суді випав як раз в день весілля? Так толкував Тучко обом і мусіли заспокоїтися і відложити процес на повесілля.
А коли, це та те,— час минав, плив наче вода рівним струмочком і зближався день весілля. Обі сторони ладились до його на всі руки, бо це весілля повинно бути богацьке, пишне, шумне, якого ще ні Вербинці ні За-річе не видали. Це мало бути шляхотське весілля від суботи до суботи з друщинами, сващинами, перено-синами, приданами так, як у богатої шляхти з діда прадіда водилося. Поспрошувано багато гостей і то саму чільну богату шляхту навіть з сусідних шляхот-ських сіл, а особливе з Підмочар бо там жила най-богатша шляхта.