Малюк довго мовчав — хвилини три. На його обличчі і грудях знов почався танець м'язів. Швидкі пальці рухали і перемішували листя. Потім він відіпхнув листя ногою і сказав голосним соковитим баритоном:
— Це запитання. По бім-бом-брамселях!
Вандерхузе зацьковано кашлянув у своєму куті, і Малюк відразу ж глянув на нього.
— Феноменально! — вигукнув він усе тим самим баритоном. — Я завжди хотів дізнатися: чому довге волосся на щоках?
Запанувала мовчанка. І раптом я помітив, як рубіновий вогник згас і спалахнув смарагдовий.
— Відповідайте йому, Якове, — спокійно попросив Комов.
— Гм… — сказав Вандерхузе, порожевівши. — Як тобі сказати, мій і хлопчику… — Він машинально збив бакенбарди. — Це гарно, мені це подобається… Як на мене, це достатнє пояснення, як ти думаєш?
— Гарно… подобається… — повторив Малюк. — Дзвіночок! — сказав він раптом ніжно. — Ні, ти не пояснив. Але так буває. Чому тільки на щоках? Чому немає на носі?
— А на носі негарно, — повчально сказав Вандерхузе. — І в рот І потрапляє, коли їси…
— Правильно, — погодився Малюк. — Але якщо на щоках і якщо йдеш через кущі, то маєш чіплятися. Я завжди чіпляюся волоссям, хоча воно в мене зверху.
— Гм, — сказав Вандерхузе. — Бачиш, я рідко ходжу через кущі.
— Не ходи через кущі, — сказав Малюк. — Буде боляче. Цвіркун у запічку!
Вандерхузе не знав, що відповісти, але з усього було видно, що він задоволений. На індикаторі горів смарагдовий вогник, Малюк явно забув про свої клопоти, і наш молодцюватий капітан, який дуже любив дітей, безсумнівно відчував певне замилування. До того ж йому, здається, лестило, що його бакенбарди, які до цього часу служили об'єктом для плоских і не дуже дотепів, відіграли таку помітну роль у ході контакту. Аж ось підійшла моя черга. Малюк несподівано глянув мені у вічі і випалив:
— А ти?
— Що — я? — запитав я, розгубившись, а тому агресивно.
Комов негайно і з явним задоволенням копнув мене в щиколотку.
— У мене запитання до тебе, — оголосив Малюк. — Також завжди. Але ти боявся. Якось ледве мене не занапастив — зашипів, заревів, ударив мене повітрям. Я біг до самих сопок. Те велике, тепле, з вогниками, робить рівну землю — що це?
— Машини, — сказав я і відкашлявся. — Кібери.
— Кібери, — повторив Малюк. — Живі?
— Ні, — сказав я. — Це машини. Ми їх зробили.
— Зробили? Таке велике? І рухається? Феноменально. Але ж вони великі!
— Бувають і більші, — сказав я.
— Ще більші?
— Значно більші, — сказав Комов. — Більші за айсберг.
— І вони теж рухаються?
— Ні, — сказав Комов. — Але вони думають.
І Комов почав розповідати, що таке кібернетичні машини. Мені було дуже важко судити про душевні порухи Малюка. Якщо виходити із припущення, що душевні порухи його так чи інакше виражалися рухами тілесними, можна було вважати, що Малюк убитий наповал. Він метався по кают-компанії, наче кіт Тома Сойєра, який сьорбнув болезаспокійливого[24]. Коли Комов пояснив йому, чому моїх кіберів не можна вважати ні живими, ні мертвими, він видерся на стелю і безсило повис там, прилипнувши до пластика долонями і стопами. Повідомлення про машини, велетенські машини, які думають швидше, ніж люди, рахують швидше, ніж люди, відповідають на питання в мільйон разів швидше, ніж люди, скрутило Малюка в колобок, розвернуло, викинуло у коридор і через секунду знову пожбурнуло до наших ніг; він шумно дихав, відчайдушно кривлявся, а очі його були величезні, потемнілі. Ніколи раніше і ніколи потім не доводилось мені зустрічати такого вдячного слухача. Смарагдова лампа на індикаторному пульті сяяла, наче котяче око, а Комов говорив і говорив, точними, дохідливими, дуже простими фразами, рівним, розміреним голосом і час від часу, інтригуючи, вставляв: "Детальніше про це ми поговоримо пізніше" або: "Насправді це значно складніше і цікавіше, але ж ти поки що не знаєш, що таке гемостатика".
Ледве Комов закінчив, Малюк ускочив на крісло, обхопив себе своїми довгими жилавими руками і запитав:
— А можна зробити так, щоб я говорив, а кібери мене слухали?
— Ти вже це робив, — сказав я.
Він безшумно, наче тінь, упав на руки на стіл переді мною.
— Коли?
— Ти стрибав перед ними, і найбільший — його звати Том — зупинявся і запитав у тебе, які будуть накази.
— Чому я не чув запитання?
— Ти бачив запитання. Пам'ятаєш, там миготів червоний вогник? Це було запитання. Том запитував по-своєму.
Малюк перелився на підлогу.
— Феноменально! — тихо-тихо сказав він моїм голосом. — Це гра. Феноменальна гра. Лускунчик[25]!
— Що означає "лускунчик"? — запитав раптом Комов.
— Не знаю, — сказав Малюк нетерпляче. — Просто слово. Приємно вимовляти. Чеш-ширський кіт. Лус-скунчик.
— А звідки ти знаєш ці слова?
— Пам'ятаю. Двоє великих лагідних людей. Набагато більші, ніж ви… По бім-бом-брамселях! Лускунчик… Цвіркун у запічку. Мар-рі, Мар-рі! Цвіркун їсти хоч-че!
Чесно кажучи, у мене мороз пішов по шкірі, а Вандерхузе зблід, і бакенбарди його повисли. Малюк вигукував слова соковитим баритоном: заплющити очі — так і бачиш перед собою велику, переповненого крові та радощів життя людину, безстрашну, сильну, добру… Потім в інтонації його щось змінилося, і він тихенько пророкотав з невимовною ніжністю:
— Кицюня моя, ласочко… — І раптом лагідним жіночим голосом: — Дзвіночок!.. Знову мокренький…
Він замовк, постукуючи себе пальцем по носі.
— І ти все це пам'ятаєш? — трохи зміненим голосом промовив Комов.
— Авжеж, — сказав Малюк голосом Комова, — а ти хіба не пам'ятаєш усього?
— Ні, — відказав Комов.
— Це тому, що ти міркуєш не так, як я, — впевнено сказав Малюк. — Я пам'ятаю все. Все, що було навколо мене коли-небудь, я вже не забуду. А коли забуваю, треба тільки подумати добряче, і все згадується. Якщо тобі цікаво про мене, я потім розповім. А зараз дай мені відповідь: що вгорі? Ти вчора сказав: зорі. Що таке зорі? Згори падає вода. Іноді я не хочу, а вона падає. Звідки вона? І звідки кораблі? Дуже багато запитань, я дуже багато міркував. Так багато відповідей, що я нічого не розумію. Ні, не так. Багато різних відповідей, і всі вони сплутані одна з одною, наче листя… — Він збив листя на підлозі у безладну купку. — Закривають одне одного, заважають одне одному. Ти відповіси?