— Відеофон, — відповів Комов.
— Так, — сказав Малюк. — Усе рухається, і нічого немає. Зображення.
— Ось їжа, — повідомив Комов. — Хочеш поїсти?
— Їжа — окремо? — незрозуміло запитав Малюк і наблизився до столу. — Це їжа? Не схоже. Шарада.
— Не схоже на що?
— Не схоже на їжу.
— Все-таки спробуй, — порадив Комов, підсовуючи до нього тацю з меренгами[21].
Тоді Малюк раптом упав навколішки, простяг уперед руки і розкрив рота. Ми мовчали, сторопівши. Малюк теж не рухався. Його очі були заплющені. Це тривало всього кілька секунд, після чого він м'яко повалився на спину, сів і різким рухом розкидав по підлозі перед собою зім'яте листя. Його обличчям знову пробігло ритмічне ряботиння. Швидкими і якимись дуже точними дотиками пальців він почав пересовувати листочки, час від часу допомагаючи собі ногою. Ми з Комовим, вставши з крісел і витягнувши шиї, стежили за ним. Листя ніби саме собою складалося в дивний візерунок, безсумнівно правильний, але який не викликав жодних асоціацій. На мить Малюк застиг нерухомо — і раптом знов одним різким рухом згріб листя на купку. Обличчя його завмерло.
— Я розумію, — оголосив він, — це — ваша їжа. Я так не їм.
— Дивись, як треба, — сказав Комов.
Він простяг руку, взяв меренгу, зумисно повільним рухом підніс її до рота, обережно відкусив і почав демонстративно жувати. На мертвотному обличчі Малюка промайнула судома.
— Не можна! — майже крикнув він. — Нічого не можна брати руками до рота. Буде погано!
— А ти спробуй, — знову запропонував Комов, поглянув у сторону діагностера і запнувся. — Твоя правда. Не треба. Що робитимемо?
Малюк присів на ліву п'яту і соковитим баритоном промовив:
— Цвіркун у запічку.[22] Маячня. Поясни мені знову: коли ви звідси підете?
— Зараз це пояснити важко, — м'яко пояснив Комов. — Нам дуже, дуже треба все про тебе дізнатися. Адже ти ще нічого про себе не розповідав. Коли ми все про тебе будемо знати, то заберемося звідси, якщо ти захочеш.
— Ти знаєш про мене все, — проголосив Малюк голосом Комова. — Ти знаєш, як я виник. Ти знаєш, як я сюди потрапив. Ти знаєш, навіщо я до тебе прийшов. Ти знаєш про мене все.
Мені очі полізли на лоба, а Комов ніби й не здивувався.
— Чому ти думаєш, що я все це знаю? — спокійно запитав він.
— Я міркував. Я зрозумів.
— Це феноменально, — спокійно сказав Комов, — та це не зовсім вірно. Я нічого не знаю про те, як ти жив до мене.
— Ви підете відразу, коли дізнаєтеся про мене все? Це так?
— Так, якщо ти захочеш.
— Тоді запитуй, — сказав Малюк. — Запитуй швидко, бо я теж хочу тебе запитати.
Я глянув на індикатор. Просто так собі глянув. І мені стало якось моторошно. Щойно там було нейтральне біле світло, а зараз яскравим рубіновим вогнем горів сигнал негативних емоцій. Я мигцем помітив, що обличчя Вандерхузе стривожене.
— Спочатку розкажи мені, — промовив Комов, — чому так довго ховався?
— Курвіспат, — чітко вимовив Малюк та пересів на праву п'яту. — Я давно знав, що люди прийдуть знову. Я чекав, мені було погано. Потім я побачив: люди прийшли. Я почав міркувати і зрозумів — якщо людям сказати, вони підуть, і тоді буде добре. Обов'язково підуть, але я не знав — коли. Людей четверо. Дуже багато. Навіть одна людина — дуже багато. Але краще, ніж четверо. Я заходив до одного і розмовляв удень. Я заходив до одного та розмовляв вночі. Шарада. Тоді я подумав: одна людина говорити не може. Я прийшов до чотирьох. Було дуже весело, ми гралися із зображеннями, ми бігли, наче хвиля. Знову шарада. Ввечері я помітив: один сидить окремо. Ти. Я подумав і зрозумів: ти чекаєш на мене. Я підійшов. Чеширський кіт[23]! От як було.
Він розмовляв різко й уривчасто, голосом Комова, і тільки беззмістовні слова він вимовляв цим соковитим незнайомим баритоном. Руки, пальці його ні на секунду не залишалися у спокої, та й сам він увесь час рухався, і рухи його були стрімкі та невловимо плавні, він ніби переливався з однієї постави в іншу. Фантастичне це було видовище: звичні стіни кают-компанії, ванільний запах від тістечок, усе таке домашнє, звичне — тільки дивне бузкове світло і в цьому світлі на підлозі гнучке, плавне і стрімке маленьке чудовисько. І тривожний рубіновий вогник на пульті.
— Звідки ти знав, що люди прийдуть знову? — запитав Комов.
— Я міркував і зрозумів.
— А може, хто-небудь розповів тобі?
— Хто? Каміння? Сонце? Кущі? Я один. Я і мої зображення. Але вони мовчать. З ними можна тільки гратися. Ні. Люди прийшли і пішли. — Він швидким рухом пересунув кілька листочків на підлозі. — Я подумав і зрозумів: вони прийдуть знову.
— А чому тобі було погано?
— Бо люди.
— Люди ніколи нікому не шкодять. Люди хочуть, щоб усім навколо було добре.
— Я знаю, — сказав Малюк. — Адже я вже казав: люди підуть, і буде добре.
— Від яких людських дій тобі погано?
— Від усіх. Вони є або вони можуть прийти — це погано. Вони підуть назавжди — це добре.
Червоний вогник на пульті свердлив мою душу. Я не стримався і легенько зачепив Комова ногою під столом.
— З чого ти взяв, що коли людям сказати, то вони підуть? — запитав Комов, не зваживши на мене.
— Я знав: люди хочуть, щоб усім навколо було добре.
— Але ж як ти про це дізнався? Ти ж ніколи не спілкувався з людьми.
— Я довго міркував. Довго не розумів. Потім зрозумів.
— Коли зрозумів? Давно?
— Ні, недавно. Коли ти пішов від озера, я спіймав рибу. Я дуже здивувався. Вона чомусь померла. Я почав міркувати і зрозумів, що ви обов'язково підете, якщо вам сказати.
Комов покусав нижню губу.
— Я заснув на березі океану, — сказав він раптом. — Коли я прокинувся, то побачив: на мокрому піску біля мене — сліди людських ніг. Я поміркував і зрозумів: поки я спав, повз мене пройшла людина. Звідки я про це дізнався? Адже я не бачив людини, я бачив лише сліди. Я міркував: раніше слідів не було; зараз сліди є; отже, вони з'явилися, поки я спав. Це людські сліди — не сліди хвиль, не сліди каменю, який скотився з гори. Отже, повз мене пройшла людина. Поки я спав, повз мене пройшла людина. Так міркуємо ми. А як ти міркуєш? От прилетіли люди. Ти нічого про них не знаєш. Але ти поміркував і дізнався, що вони обов'язково полетять назавжди, якщо ти поговориш з ними. Як ти міркував?