Малюк

Сторінка 7 з 43

Брати (Аркадій і Борис) Стругацькі

Комов підвівся і, заклавши руки за спину, подивився на Вандерхузе згори вниз.

— Як ви не розумієте, Якове, — вже з відвертим роздратуванням промовив він. — Корабель старого типу, невідомий корабель, бортжурнал чомусь стертий… Якщо ми пошлемо повідомлення в такому вигляді, — він схопив зі столу аркуш і помахав ним перед обличчям Вандерхузе, — Сидоров вирішить, що ми не хочемо або не здатні самостійно провести експертизу. Для нього це зайвий клопіт — створювати комісію, шукати людей, відбиватися від зацікавлених ледацюг… Ми поставимо себе у смішне і дурне становище. І далі, на що перетвориться наша робота, Якове, якщо сюди заявиться юрба зацікавлених гультіпак?

— Гм, — сказав Вандерхузе. — Тобто, інакше кажучи, ви не хочете скупчення сторонніх на нашій дільниці. Так?

— Саме так, — промовив Комов твердо.

Вандерхузе знизав плечима.

— Ну що ж… — Він подумав трохи, забрав у Комова аркуш і дописав до тексту кілька слів. — А в такому ось вигляді піде? "ЕР-два базі, — скоромовкою прочитав він. — Нагальна. У квадраті сто два виявлено земний корабель типу "Пелікан", що зазнав аварії, реєстраційний номер такий-то, в кораблі останки двох людей, вірогідно чоловіка та жінки, бортжурнал стертий, детальну експертизу… — тут Вандерхузе підвищив голос і значуще підняв палець, — розпочинаємо завтра". Як ви вважаєте, Геннадію?

Кілька секунд Комов задумливо похитувався з носка на п'ятку.

— Ну що ж, — промовив він нарешті, — хай буде так. Що завгодно, аби тільки нам не заважали. Хай буде так.

Він раптом зірвався з місця і вийшов з рубки. Вандерхузе повернувся до мене.

— Передай, Стасю, будь ласка. Та й час уже обідати, як ти гадаєш? — Він піднявся і задумливо промовив одну зі своїх загадкових фраз: — Було б алібі, а трупи знайдуться.

Я зашифрував радіограму і надіслав її в нагальному імпульсі. Мені було якось не по собі. Щось зовсім недавно, буквально хвилину тому, вп'ялось у підсвідомість і заважало там, як скалка. Я посидів перед рацією, прислухаючись. Так, це зовсім інша річ — прислухатися, коли знаєш, що в кораблі повно люду. Он по кільцевому коридору швидко пройшов Комов. У нього завжди така хода, ніби він кудись поспішає, але водночас знає, що міг би й не поспішати, бо без нього нічого не почнеться. А от гуде щось нерозбірливе Вандерхузе. Майка відповідає йому, і голос у неї звичайний — високий і незалежний, вочевидь, вона вже заспокоїлась чи, принаймні, стримується. І нема ні тиші, ні порожнечі, ні мух у павутині… І я раптом зрозумів, що це за скалка: голос умираючої жінки в моїй маячні і померла жінка в розбитому зорельоті… Збіг, звичайно… Страшненький збіг, що й казати.

Розділ III

Голоси та привиди

Як це не дивно, але я спав як убитий. Вранці я, як завжди, піднявся на півгодини раніше за інших, збігав на кухню подивитися, як там справи зі сніданком, збігав у рубку поглянути, як там мої хлоп'ята, а потім вистрибнув надвір робити зарядку. Сонце ще не зійшло над горами, але було вже зовсім світло і дуже холодно. Ніздрі злипалися, вії змерзалися, і я щосили розмахував руками, присідав і взагалі поспішав швидше спекатись і повернутися на корабель. І тут я помітив Комова. Сьогодні він, як видно, встав навіть раніше за мене, сходив кудись і тепер повертався з боку будмайданчика. Ішов він не так, як завжди, не поспішаючи, немов замислившись, і розгублено поплескуючи себе по нозі якоюсь гілочкою. Я вже закінчував зарядку, коли він підійшов до мене впритул і привітався. Я, звісно, теж привітався й намірився був пірнути в люк, але він зупинив мене запитанням:

— Скажіть, Попов, коли ви залишаєтесь тут наодинці, ви відлучаєтеся куди-небудь від корабля?

— Тобто? — Мене здивувало навіть не стільки його запитання, скільки сам факт, що Геннадій Комов зволив поцікавитись, як я гайную час. У мене до Геннадія Комова ставлення доволі складне. Я його недолюблюю.

— Тобто ходите ви куди-небудь? На болото, наприклад, або до сопок…

Ненавиджу цю манеру, коли з людиною розмовляють, а самі дивляться куди завгодно, тільки не на неї. Причому самі в теплій досі з капюшоном, а людина у спортивному костюмчику на голе тіло. Та при всьому при цьому Геннадій Комов є Геннадій Комов, і я, обхопивши руками плечі і пританцьовуючи на місці, відповів:

— Ні. В мене й так часу обмаль. Не до прогулянок.

Тут він нарешті зволив помітити, що я замерзаю, і ввічливо вказав мені гілочкою на люк, сказавши: "Прошу вас. Холодно." Але в кесоні він зупинив мене знову.

— А роботи від будмайданчика віддаляються?

— Роботи? — Я ніяк не міг зрозуміти, до чого він хилить. — Ні. Навіщо?

— Ну, я не знаю… Наприклад, по будівельні матеріали.

Він акуратно притулив свою гілочку до стіни й почав розстібати доху. Я почав сердитись. Якщо він якось пронюхав про неполадки в моїй будівельній системі, то, по-перше, це не його діло, а по-друге, міг би сказати про це прямо. Що це за допит, чорт забирай…

— Будівельним матеріалом для кіберсистеми даного типу, — якомога сухіше сказав я, — є той матеріал, який у кіберсистеми під ногами. В даному випадку — пісок.

— І каміння, — додав він недбало, вішаючи доху на гачок.

Цим він мені допік. Це була стовідсотково не його справа, і я з викликом озвався:

— Так! Якщо трапляється, то і каміння.

Він вперше глянув мені у вічі.

— Боюся, що ви неправильно мене зрозуміли, Попов, — з несподіваною м'якістю промовив він. — Я не збираюся втручатися у вашу роботу. Просто в мене виникли деякі нерозуміння, і я звернувся до вас, оскільки ви — єдина людина, яка у змозі, щось пояснити.

Ну що ж, коли зі мною по-доброму, тоді і я по-доброму.

— Взагалі-то, звичайно, каміння їм ні до чого, — сказав я. — Вчора в мене система трошки барахлила, і машини розкидали це каміння по всьому будівельному майданчику. Хто знає, навіщо їм це знадобилося. Потім, зрозуміло, прибрали.

Він кивнув.

— Так, я помітив. А якого роду була неполадка?

Я в двох словах розповів йому про вчорашній день, не торкаючись, звичайно, інтимних подробиць. Він слухав, кивав, а потім підхопив свою гілочку, подякував за пояснення й пішов собі геть.

І тільки в кают-компанії, доїдаючи гречану кашу з холодним молоком, я усвідомив, що мені так і залишилося незрозумілим, які такі нерозуміння обсідали улюбленця доктора Мбоги і наскільки мені вдалося їх розв'язати. І чи вдалося взагалі. Я перестав їсти й подивився на Комова. Ні, вочевидь, не вдалося.