Малюк

Сторінка 41 з 43

Брати (Аркадій і Борис) Стругацькі

— Я вас зовсім замордував, Геннадію, вибачте. Йдіть відпочивати. Дуже приємно було з вами поспілкуватися. Ми ж таки вже давненько не бачилися.

— Але незабаром, звичайно, побачимося знову, — промовив Комов з гіркотою.

— Так, думаю, днів через два. Бадер уже в дорозі, Боровик теж. Я гадаю, що післязавтра весь КОМКОН буде на базі.

— Отже, до післязавтра, — сказав Комов.

— Передайте вітання вашому вахтовому… Стасеві, здається. Дуже він у вас… такий… стройовий, я б сказав. І Якову, Якову обов'язково передавайте вітання! Ну, і всім іншим, звичайно.

Вони попрощалися.

Я сидів тихо, як миша, і продовжував безглуздо витріщатися на оглядовий екран, нічого не бачачи, нічого не розуміючи. За спиною у мене не було чути ні звуку. Хвилини тяглися нестерпно повільно.

Від бажання обернутися в мене закам'яніла шия і кололо під лопаткою. Мені було цілком зрозуміло, що Комов вражений. У всякому випадку, я був дуже вражений. Я шукав відповідь за Комова, та в голові у мене безглуздо крутилося тільки одне: "А що мені Блукачі? Теж мені, Блукачі! Я й сам, у якомусь сенсі, Блукач…"

Раптом Комов сказав:

— Ну а ваша думка, Стасю?

Я мало не бовкнув: "А що нам Блукачі?" — але стримався. Просидів секунду, не міняючи пози, для поважності, а потім повернувся разом із кріслом. Комов, поклавши підборіддя на сплетені пальці, дивився на погаслий екран візора. Очі його були напівзаплющені, рот якийсь скорботний.

— Напевно, доведеться вичекати… — сказав я. — Що ж робити… Та й Малюк, може, більше не прийде… У всякому випадку, не скоро прийде…

Комов усміхнувся краєм рота.

— Малюк-то прийде, — сказав він. — Малюк надто любить ставити питання. А уявляєте, скільки в нього зараз нових запитань?

Це було майже слово в слово те, що сказав у кают-компанії Вандерхузе.

— Тоді, може… — пробурмотів я нерішуче, — може, і справді краще…

Ну що я міг йому сказати? Після Горбовського, після самого Комова, що міг сказати непомітний пересічний двадцятирічний кібертехнік зі стажем практичної шість із половиною діб, — хлопець, може, і непоганий, працьовитий, багато чим цікавиться і таке інше, але, треба визнати, не великого розуму, простуватий, невіглас…

— Може, — мляво сказав Комов. Він піднявся, попрямував, шаркаючи підошвами, до виходу, але на порозі спинився. Обличчя його раптом скривилося. Він майже вигукнув: — Невже ж ніхто з вас не розуміє, що Малюк — це випадок єдиний, випадок, по суті справи, неможливий, а тому єдиний і останній! Адже цього більше не станеться ніколи. Розумієте? Ні-ко-ли!

Він пішов, а я залишився сидіти обличчям до рації та спиною до екрану і намагався розібратися не стільки навіть у думках своїх, скільки у почуттях. Ніколи!.. Авжеж, ніколи. Як ми всі тут заплутались! Бідолашний Комов, бідолашна Майка, бідолашний Малюк… А хто найбідолашніший? Тепер ми, звісно, заберемося звідси. Малюкові полегшає, Майка піде вчитися на педагога, тож, мабуть, найбідолашніший — Комов. Це ж треба придумати: наткнутись — особисто наткнутись! — на унікальну ситуацію, на унікальну можливість підвести нарешті під свої ідеї експериментальний базис, і раптом — усе шкереберть! Раптом той самий Малюк, що мав би стати вірним помічником, безцінним посередником, головним тараном, що трощить усі перешкоди, сам перетворюється на головну перешкоду… Адже не можна ж ставити питання: майбутнє Малюка чи вертикальний прогрес людства. Тут якась логічна каверза, на зразок апорій Зенона[29]… Чи не каверза? Чи справді так слід ставити питання? Людство все-таки… Замислений, я повернувся в кріслі обличчям до екрана, неуважно оглянув околиці і ахнув. Великі питання миттєво вилетіли у мене з голови.

Урагану як не бувало. Все навколо було біле від інею і снігу, а Том стояв зовсім поряд із кораблем, на самій межі мертвої зони, перед вхідним люком, і я відразу зрозумів, що це Малюк сидить там на снігу і не зважується увійти — самотній, розриваючись між двома цивілізаціями…

Я схопився і галопом помчав коридором. У кесоні я машинально схопився було за доху, але відразу ж пожбурив її, всім тілом вдарився в перетинку люка і вивалився назовні. Малюка не було. Пришелепкуватий Том запалив вогник, випрошуючи наказів. Усе було біле й іскрилося у світлі сполохів. Але біля самого люка, в мене під ногами чорнів якийсь круглий предмет. Я позадкував. Казна-яка дикість уявилась мені на мить. Я навіть не відразу примусив себе нахилитися.

Це був наш м'яч. А на м'яч був напнутий обруч із "третім оком". Об'єктив був розбитий, та й узагалі обруч мав такий вигляд, наче побував під обвалом.

І жодного сліду на сніжній заволоці.

Завершення

Він викликає мене щоразу, коли йому кортить побалакати.

— Здрастуй, Стасю, — каже він. — Поговоримо? Давай?

Для зв'язку виділено чотири години на добу, але він ніколи не дотримується розкладу. Він його не визнає. Він викликає мене, коли я сплю, коли я сиджу у ванній, коли я пишу доповіді, коли я готуюся до чергової розмови з ним, коли я допомагаю хлопцям і дівчатам, які по гвинтику перебирають охоронний супутник Блукачів… Я не серджусь. На нього неможливо сердитись.

— Здрастуй, Малюче, — відгукуюсь я. — Авжеж, давай побалакаємо.

Він мружиться, неначе від задоволення, і ставить своє стандартне запитання:

— Ти зараз справжній, Стасю? Чи це твоє зображення?

Я запевняю його, що це я власного персоною, Стась Попов, особисто і без ніяких зображень. Уже багато разів я пояснював йому, що не вмію створювати зображень, і він, я думаю, давним-давно це зрозумів, але запитання залишається. Може, він так жартує, може, без цього запитання він і не уявляє собі нормального обміну привітаннями, а може, йому просто подобається слово "зображення". Є в нього улюблені слова — "зображення", "феноменально", "по бім-бом-брамселях"…

— Чому око бачить? — починає він.

Я пояснюю йому, чому бачить око. Він уважно слухає, постійно торкаючись до своїх очей довгими чутливими пальцями. Він чудово вміє слухати, і хоча зараз він облишив цю свою манеру — метатися як підпалений, коли його що-небудь особливо вражає, — я постійно відчуваю в ньому якийсь азарт, приховану буйну пристрасть, всепоглинаючий захват пізнавання, який, на жаль, недоступний мені і який неможливо описати.