Мені привидівся якийсь рух у густих хащах праворуч. Я спинився, погукав: "Малюче"! — але ніхто не відгукнувся. Мерзла крижана тиша оточувала нас. Ні шелесту листя, ні дзижчання комах — все це викликало несподіване відчуття, ніби ми блукали серед театральних декорацій. Ми обійшли довжелезний язик туману, що виткнувся з гарячого болота, і почали підійматися по схилу пагорба. Власне, це була піщана дюна, охоплена кущами. Що вище ми підіймалися, то твердішою ставала під ногами піщана поверхня. Вибравшись на гребінь, ми роззирнулись. Корабель ховали від нас хмари туману, але посадочну смугу було видно добре. Весело і яскраво виблискувала під сонцем рубчатка, сиротливо чорнів посередині залишений м'яч, і неповороткий Том невпевнено тупцявся навколо нього — явно розв'язував непосильну задачу: чи то забрати зі смуги цей сторонній предмет, чи то при нагоді життя покласти за цю забуту людиною річ.
І тут я помітив на промерзлому піску сліди — темні вологі плями серед сріблястого інею. Тут проходив Малюк, проходив зовсім недавно. Сидів на гребені, а потім піднявся і пішов схилом униз, віддаляючись від корабля. Ланцюжок слідів вів у хащі, які забили дно виярку між дюнами. "Малюк!" — знову покликав я, і знову він не відгукнувся. Тоді я почав спускатись у виярок.
Я знайшов його відразу. Хлопчик лежав долілиць, витягшись на всю довжину, притулившись рукою до землі й обхопивши голову руками. Він здавався дуже дивним і неможливим тут, ніяк не вписувався він у цей крижаний пейзаж. Суперечив йому. Спочатку я навіть злякався, чи не трапилося чого. Надто вже тут було холодно і незатишно. Я присів біля нього навпочіпки, гукнув, а потім, коли він промовчав, легенько ляпнув його по голому сухорлявому задку. Це я вперше доторкнувся до нього і ледь не закричав від несподіванки: він видався мені гарячим, як праска.
— Він придумав? — запитав Малюк, не підводячи голови.
— Він міркує, — сказав я. — Складне запитання.
— А як я дізнаюся, що він придумав?
— Ти прийдеш, і він відразу тобі скаже.
— Мам-мо, — раптом сказав Малюк.
Я поглянув. Майка стояла поруч.
— Мам-мо, — повторив Малюк, не рухаючись.
— Так, дзвіночку, — сказала Майка тихо.
Малюк сів — перелився з лежачого положення в сидяче.
— Скажи ще раз! — зажадав він.
— Так, дзвіночку, — сказала Майка. Її обличчя побіліло, різко проступили веснянки.
— Феноменально! — промовив Малюк, дивлячись на неї знизу вгору. — Тріскунчик!
Я прокашлявся.
— Ми тебе чекали, Малюче, — сказав я.
Він почав дивитися на мене. Я ледве утримався, щоб не відвести очей. Страшненьке все ж таки було в нього обличчя.
— Навіщо ти мене чекав?
— Ну, як навіщо… — Я дещо розгубився, але мені відразу майнула думка. — Ми нудьгуємо без тебе. Нам без тебе погано. Немає задоволення, розумієш?
Малюк підхопився і відразу ж знову сів. Дуже незручно сів — я б так не просидів і двох секунд.
— Тобі погано без мене?
— Так, — сказав я рішуче.
— Феноменально, — промовив він. — Тобі погано без мене, мені погано без тебе. Ш-шарада!
— Ну чому ж це — шарада? — засмутився я. — Якби ми не могли бути разом, ось тоді була б шарада. А зараз ми зустрілися, можна гратися… Ось ти любиш гратися, але ти завжди грався сам…
— Ні, — заперечив Малюк, — тільки спочатку я грався наодинці. А потім я грався на озері і побачив своє зображення у воді. Хотів з ним погратися, але воно розпалося. Тоді я дуже захотів, щоб у мене були зображення, багато зображень, щоб з ними гратися. І так сталося.
Він зірвався на ноги і легко побіг по колу, залишаючи свої чудернацькі фантоми — чорні, білі, жовті, червоні, а потім сів посередині і гордовито роздивився навкруг. І мушу вам сказати, це таки було видовище: голий хлопчисько на піску, а навколо нього дюжина різнокольорових постатей у різних позах.
— Феноменально, — сказав я і глянув на Майку, запрошуючи її взяти бодай яку-небудь участь у бесіді. Мені було незручно, що я постійно розмовляю, а вона мовчить. Але вона нічого не сказала, просто похмуро дивилась, а фантоми хистко коливались і повільно танули, розповсюджуючи запах нашатирного спирту.
— Я завжди хотів запитати, — оголосив Малюк, — навіщо ви закутуєтеся? Що це таке? — Він підстрибнув до мене і смикнув за полу.
— Одяг, — сказав я.
— Одяг, — повторив він. — Навіщо?
Я розповів йому про одяг. Я не Комов. Зроду не читав лекцій, особливо про одяг. Але без зайвої скромності скажу: лекція мала успіх.
— Усі люди в одязі? — запитав вражений Малюк.
— Усі, — сказав я, щоби покінчити з цим питанням. Я не зовсім розумів, що його, власне, вражає.
— Але людей багато! Скільки?
— П'ятнадцять мільярдів.
— П'ятнадцять мільярдів, — повторив він і, виставивши перед собою палець без нігтя, почав згинати та розгинати його. — П'ятнадцять мільярдів! — сказав він і озирнувся на примарні залишки фантомів. Очі його потемнішали. — І всі в одязі… А що ще?
— Не розумію.
— Що вони ще роблять?
Я набрав у груди якомога більше повітря і взявся розповідати, що роблять люди. Дивно, звичайно, але досі я якось не замислювався над цим питанням. Боюся, що в Малюка склалося враження, ніби людство здебільшого займається кібертехнікою. Втім, я вирішив, що для початку і це непогано. Малюк, правда, не метався, як під час лекцій Комова, і не скручувався у вузол, але все одно слухав, як зачарований. І коли я закінчив, зовсім заплутавшись і втративши надію дати йому уявлення про мистецтво, він негайно поставив нове запитання.
— Так багато справ, — сказав він. — Навіщо ви прийшли сюди?
— Майко, розкажи йому, — заблагав я сиплим голосом. — В мене ніс задубів…
Майка відчужено поглянула на мене, але все ж таки почала мляво і, на мою думку, зовсім нецікаво розповідати про блаженної пам'яті проект "Ковчег". Я не стримався, почав її перебивати, намагаючись уквітчати лекцію мальовничими подробицями, взявся вносити поправки, і кінець кінцем раптом виявилося, що знов говорю я один. Розповідь свою я вирішив закінчити мораллю.
— Ти сам бачиш, — сказав я. — Ми вже було почали велику справу, але як тільки зрозуміли, що твоя планета зайнята, ми відразу ж відмовилися від нашого задуму.
— Отже, люди вміють знати, що буде? — запитав Малюк. — Але це неточно. Якби люди вміли, вони вже давно звідси пішли б.