— Ох, — сказала Майка. — Нудно ти говориш. Суконно. Тобі тільки програми складати. Кібертехнік.
Я не образився. Я бачив, що Майці нічого заперечити по суті, і я відчував, що її справді щось мучить.
— Знову в тебе передчуття, — сказав я. — Але ж насправді ти сама чудово розумієш, що Малюк — це єдина ниточка, яка зв'язує нас із цими невидимцями. Якщо ми Малюку не сподобаємося, якщо ми його не завоюємо…
— От-от, — перебила мене Майка. — У тому-то й справа. Хай би що там Комов казав, хай би як він там чинив, відразу відчувається: його цікавить тільки одне — контакт. Усе задля великої ідеї вертикального прогресу!
— А як треба? — запитав я.
Вона сіпнула плечем.
— Не знаю. Може, як Яків… У будь-якому випадку, він — єдиний з вас — розмовляв із Малюком по-людськи.
— Ну, знаєш, — сказав я, трохи образившись, — контакт на бакенбардному рівні — також, загалом кажучи…
Ми помовчали, дуючись одне на другого. Майка з перебільшеною наполегливістю крутила верньєри, націлюючи чорне перехрестя на засніжені зубці хребта.
— Ну а насправді, Майко, — сказав я нарешті, — ти що, не хочеш, щоби контакт відбувся?
— Та хочу, мабуть, — сказала Майка без будь-якого ентузіазму. — Ти ж бачив, я дуже зраділа, коли ми вперше зрозуміли, що до чого… Але от прослухала я цю вашу бесіду… Не знаю. Можливо, це тому, що я ніколи не брала участі у контактах… Я все не так собі уявляла.
— Ні, — сказав я, — тут справа не в тому. Я здогадуюся, що з тобою відбувається. Ти думаєш, що він — людина…
— Ти вже говорив це, — сказала Майка.
— Ні, ти вислухай. Тобі постійно кидається у вічі все людське. А ти підійди до цього з іншого боку. Не будемо говорити про фантоми, про мімікрію — що в нього взагалі наше? Якоюсь мірою спільний зовнішній вигляд, прямоходіння. Ну, голосові зв'язки… Що ще? В нього навіть мускулатура не наша, а вже це, здавалось би, прямісінько з генів… Тебе просто збиває з пантелику, що він уміє розмовляти. Дійсно, розмовляє він чудово… Але ж і це, кінець кінцем, не наше! Жодна людина не здатна навчитися поверхово розмовляти за чотири години. І тут справа навіть не в запасі слів — треба засвоїти інтонації, фразеологію… Перевертень це, якщо хочеш знати! А не людина. Майстерна підробка. Подумай тільки: пам'ятати, Що було з тобою, коли ти був ще немовлям, а може — хто знає! — і в утробі матері… Хіба це людське?.. От ти бачила коли-небудь роботів-андроїдів? Не бачила, звісно, а я бачив.
— Ну то й що? — похмуро запитала Майка.
— А те, що теоретично ідеальний робот-андроїд може бути побудований лише з людини. Це буде надмислитель, це буде надсилач, надемоціонал, усе що завгодно "над", у тому числі й надлюдина, але тільки не людина…
— Ти, здається, хочеш сказати, що аборигени перетворили його на робота? — промовила Майка, криво посміхаючись.
— Та ні, — сказав я з прикрістю. — Я тільки хочу переконати тебе, що все людське в ньому випадкове, це просто здатність вихідного матеріалу… і що не треба навколо нього сентиментального розпатякування. Вважай, що ти ведеш переговори з цими кольоровими вусами…
Майка раптом схопила мене за плече і сказала притишено:
— Глянь, повертається!
Я підвівся і глянув на екран. Від болота, просто до корабля, швидко дрібочучи ногами, щосили мчала скособочена постать. Коротка чорно-бузкова тінь метлялася по землі перед нею, брудна чуприна на маківці відсвічувала рудим. Малюк повертався, Малюк поспішав. Довгими своїми руками він обіймав і притискав до живота щось схоже на великий плетений кошик, до самого верху напханий камінням. Важелезний, мабуть, був кошик.
Майка ввімкнула інтерком.
— Пост КАЗ — Комову, — голосно сказала вона. — Малюк наближається.
— Вас зрозумів, — відразу ж відгукнувся Комов. — Якове, по місцях… Попов, замініть Глумову на посту КАЗ. Майє, до кают-компанії.
Майя знехотя підвелася.
— Йди, йди, — сказав я. — Поглянь на нього зблизька, жбан скорботи[26].
Вона сердито фиркнула й побігла вгору по трапу. Я зайняв її місце. Малюк був уже зовсім близько. Тепер він уповільнив свій біг і дивився на корабель, і знов у мене з'явилось відчуття, ніби він дивиться мені прямісінько в очі. І тут я помітив: над хребтом у сіро-бузковому небі з'явилися з нічого, мовби проявившись, страшенні вуса страшенних тарганів. Як і нещодавно, вони повільно вигиналися, здригалися, скорочувалися. Я нарахував їх шість.
— Пост КАЗ! — покликав мене Комов. — Скільки вусів на обрії?
— Шість, — відповів я. — Три білих, два червоних, один зелений.
— От бачите, Якове, — сказав Комов, — сувора закономірність. Малюк до нас — вуса назовні.
Приглушений голос Вандерхузе відгукнувся:
— Віддаю належне вашій проникливості, Геннадію, і тим не менше чергування вважаю поки що обов'язковим.
— Ваше право, — коротко сказав Комов. — Майє, присідайте ось сюди…
Я доповів:
— Малюк зник у мертвому просторі. Тягне з собою чималу плетеницю з камінням.
— Зрозуміло, — сказав Комов. — Приготувалися, колеги!
Я увесь перетворився на слух та добряче здригнувся, коли з інтеркому залунав розсипчастий гуркіт. Я не відразу втямив, що це Малюк висипав разом на долівку всі свої камінці. Я чув його потужне дихання, і раптом зовсім немовлячий голос промовив:
— Мам-мо!.. — І знову: — Мам-мо…
А потім залунав уже знайомий мені заливчастий плач немовляти-однорічки. По старій пам'яті в мене щось стислося всередині, і цієї ж миті я зрозумів, що це: Малюк побачив Майку. Це продовжувалося не більше півхвилини; плач обірвався, знову загуркотіло каміння, і голос Комова діловито промовив:
— Ось питання. Чому мені все цікаво? Все навкруги. Чому в мене постійно з'являються питання? Адже мені від них недобре. Вони мені сверблять. Багато запитань. Десять запитань на день, двадцять запитань на день. Я намагаюся порятуватися: бігаю, цілий день бігаю або плаваю, — не допомагає. Тоді починаю міркувати. Іноді приходить відповідь. Це — задоволення. Іноді приходить багато відповідей, не можу вибрати. Це — незадоволення. Іноді відповіді не приходять. Це — біда. Дуже свербить. Ш-шарада. Спочатку я думав, запитання йдуть ізсередини. Але я поміркував і зрозумів: усе, що йде зсередини, повинно давати мені задоволення. Отже, запитання йдуть іззовні? Правильно? Я міркую, як ти. Але тоді де вони лежать, де вони висять, де їхня точка?