Малюк

Сторінка 17 з 43

Брати (Аркадій і Борис) Стругацькі

— Зрозуміло, — погодився Сидоров. — Але сам факт існування аборигенів достовірний?

— Абсолютно, — підтвердив Комов.

Було чути, як Сидоров зітхнув.

— Ну що ж, — промовив він. — Нічого не вдієш. Почнемо все спочатку.

— Мені дуже шкода, що так вийшло, — пожалкував Комов. — Слово честі, шкода.

— Нічого, — сказав Сидоров. — Переживемо й це. — Він помовчав. — Як ти збираєшся діяти далі? Чекатимеш комісії?

— Ні. Я почну сьогодні ж. 1 я дуже тебе прошу: залиши ЕР-два з екіпажем у моєму розпорядженні.

— Само собою, — не заперечував Сидоров. — Ну, не буду тобі заважати. Коли що-небудь знадобиться…

— Дякую, Атосе. І не засмучуйся, все ще налагодиться.

— Будемо сподіватись.

Вони розпрощались. Комов покусав ніготь великого пальця, з якимось незрозумілим роздратуванням поглянув на мене і знову почав ходити по рубці. Я здогадувався, в чому тут річ. Комов і Сидоров були старими друзями, разом навчалися, разом десь працювали, але Комову всюди і в усьому щастило, а Сидорова поза очі прозивали Атосом-невдахою. Не знаю, чому все так склалося. В будь-якому разі Комов мав би зараз відчувати більшу незручність. А тут ще й радіограма Горбовського. Виходило так, ніби Комов інформував Центр, минаючи Сидорова…

Я тихенько перебрався до свого пульта і зупинив кіберів. Комов уже сидів за столом, гриз ніготь і витріщався на розкидані аркуші. Я попросив дозволу вийти назовні.

— Навіщо? — скинувся було він, але відразу ж схаменувся. — А, кіберсистема… Будь ласка, будь ласка. Але щойно закінчите, негайно повертайтеся.

Я загнав хлоп'ят до трюму, демобілізував їх, закріпив на випадок раптового старту і постояв трохи біля люка, дивлячись на спорожнілий будмайданчик, на білі стіни недобудованої метеостанції, на айсберг, усе такий самий ідеальний та байдужий… Планета здавалася мені зараз якоюсь іншою. Щось у ній змінилося. З'явився якийсь сенс у цьому тумані, в карликових хащах, у скелястих відрогах, укритих бузкуватими плямами снігу. Тиша залишалася, звісно, та порожнечі вже не було, і це було добре.

Я повернувся в корабель, зазирнув у кают-компанію, де сердитий Вандерхузе копався у фільмотеці, почуття мене розпирали, і я пішов утішатися до Майки. Майка розстелила по всій каюті величезну склейку і лежала на ній з лупою в оці. Вона навіть не обернулась.

— Нічого не розумію, — промовила вона сердито. — Нема їм де тут жити. Всі більш-менш придатні для помешкання точки ми обстежили. Не в болоті ж вони борсаються, кінець кінцем!..

— А чому б не в болоті? — запитав я, всідаючись.

Майка сіла по-турецькому і втупилась у мене через лупу.

— Гуманоїд не може жити в болоті, — оголосила вона переконливо.

— Чого ж це, — заперечив я. — У нас на Землі були племена, які жили навіть на озерах, у пальових будівлях…

— Якби на цих болотах була хоч одна будівля… — почала Майка.

— А може, вони мешкають саме під водою, щось на зразок водяних павуків, у таких повітряних дзвонах?

Майка поміркувала.

— Ні, — з жалем відказала вона. — Він би був брудний, багнюки б у корабель наніс…

— А якщо в них водовідштовхувальний шар на шкірі? Водогрязевідштовхувальний… Бачила, як він лисніє? І втік він від нас — куди? І такий спосіб пересування — для чого?

Дискусія зав'язалася. Під натиском численних гіпотез, які я висував, Майка змушена була погодитися, що теоретично аборигенам ніщо не перешкоджає мешкати в повітряних дзвонах, хоч особисто вона, Майка, все ж таки схиляється до того, що правий Комов, котрий вважає аборигенів печерними людьми. "Якби ти бачив, які там ущелини, — сказала вона. — От куди б зараз податися…" Вона почала показувати на карті. Місця навіть на карті виглядали неприязно: спочатку смуга сопок, порослих карликовими деревцями, за нею поборознені бездонними розломами скелясті передгір'я, нарешті сам хребет, дикий та жорстокий, укритий вічними снігами, а за хребтом безкрайня кам'яниста рівнина, сумна, безжиттєва, порізана уздовж і впоперек глибокими каньйонами. Це був наскрізь промерзлий, студений світ, світ наїжачених мінералів, і вже на саму думку про те, щоб тут жити, ступати босоніж по цьому кам'яному кришиву, шкіра на моїй спині починала наїжачуватися.

"Нічого страшного, — втішала мене Майка, — я можу показати тобі інфразйомки цієї місцевості, під цим плато є чималі ділянки підземного тепла, тож коли вони мешкають у печерах, то від холоду в будь-якому разі вони не страждають". Я відразу ж прискіпався до неї: а що ж вони їдять? "Якщо є печерні люди, — пояснила Майка, — можуть бути й печерні тварини. А потім мох, гриби, і ще можна уявити собі рослини, котрі здійснюють фотосинтез в інфрачервоному світлі." Я уявив собі це життя, жалюгідну пародію на те, що ми вважаємо життям, уперту, але мляву боротьбу за існування, дивовижну одноманітність вражень, і мені стало дуже шкода аборигенів. І я заявив, що турбота про цю расу — завдання теж доволі шляхетне і вдячне. Майка заперечила, що це зовсім інша річ, що пантіанці приречені, і якби нас не було, вони би просто зникли, припинили би свою історію; а що стосується тутешнього народу, то тут казала Настя, як удасться, потрібні ми їм чи ні. Може, вони і без нас процвітають.

Це в нас давня суперечка. На мою думку, людство знає достатньо, щоб судити, який розвиток історично перспективний, а який — ні. Майка ж у цьому сумнівається. Вона стверджує, що ми знаємо вкрай мало. Ми вже стикалися з дванадцятьма розумними расами, причому три з них — негуманоїдні. В яких стосунках ми перебуваємо з цими негуманоїдами, сам Горбовський, напевно, не може сказати: вступили ми з ними в контакт чи не вступили, а якщо і вступили, то за обопільною згодою чи нав'язали їм себе, а може, вони взагалі нас сприймають не як братів по розуму, а як рідкісне явище природи, щось на взірець незвичайних метеоритів. От з гуманоїдами все зрозуміло: з дев'яти гуманоїдних рас тільки три погодилися мати з нами що-небудь спільне, та й то леонідяни, наприклад, охоче діляться з нами своєю інформацією, а нашу, земну, дуже ввічливо, але рішуче відкидають. Здавалось би, цілком очевидна річ: квазіорганічні механізми раціональніші та економічніші за приручених тварин, але леонідяни від механізмів відмовляються. Чому? Якийсь час ми сперечалися — чому, заплуталися, непомітно помінялися точками зору (це в нас із Майкою буває досить часто), і Майка, нарешті, заявила, що все це маячня.