Над дверима висіла табличка, щоб усі знали, хто тут живе. На ній був такий напис:
"КАРЛСОН, ЩО ЖИВЕ НА ДАХУ, НАЙКРАЩИЙ У СВІТІ КАРЛСОН"
Карлсон відчинив навстіж двері й вигукнув:
— Прошу, любий Карлсоне... і ти, Малий, теж! — І перший заскочив до хатки.
— Тепер мені треба лягти в постіль, бо я найхворі-ший у світі! — крикнув він і стрімголов кинувся на червону дерев'яну канапу, що стояла під стіною. [303]
Малий убіг слідом за ним. Він аж тремтів з цікавості.
У хатці було дуже затишно, це Малий відразу помітив. Крім дерев'яної канапи, там стояв ще столярний верстат, що водночас правив Карлсонові й за стіл, шафа, два стільці та коминок із залізними ґратками. Там, певне, Карлсон варив собі їсти.
Але парових машин не видно було. Малий довго оглядався по кімнаті, проте не побачив їх і врешті спитав:
— А де ж твої парові машини?
— Мої парові машини... гм... вони всі вибухнули. Не [304] інакше, як зіпсувались запобіжні клапани. Та це дурниці, не варто й згадувати! Малий знов оглянувся.
— А твої картини з півнями? Вони теж вибухнули? — глузливо спитав він.
— Та ні, не вибухнули,— відповів Карлсон.— Он, дивись! — і він показав на пришпилений до стіни біля шафи аркуш картону. В одному куточку на ньому справді був намальований півень — маленький, червоний півник.
Решта картону була чиста. [305]
— Картина називається "Дуже самітний півень",— пояснив Карлсон.
Малий глянув на того півника. Але ж Карлсон казав, що має тисячі картин з найрізноманітнішими півнями! А виявилося, що то лиш один-однісінький жалюгідний півник!
— Цього "Дуже самітного півня" намалював найкращий у світі майстер малювати півнів,— сказав Карлсон, і голос його затремтів.— Ох, яка ця картина прегарна й смутна! Але ні, мені не можна тепер плакати, бо від сліз піднімається температура.
Карлсон відкинувся горілиць на подушку і схопився за голову.
— Ти мав бути мені за матір, тож будь,— простогнав він.
Малий добре не знав, з чого йому починати, тому нерішуче спитав:
— Ти маєш якісь ліки?
— Маю, але не такі, як мені хочеться,— відповів Карлсон.— У тебе є п'ять ере?
Малий витяг з кишені штанів п'ятака.
— Спершу дай їх мені,-сказав Карлсон.
Малий дав йому монету, і Карлсон затиснув її в кулаці. Вигляд у нього був хитрий і вдоволений.
— Сказати тобі, які мені потрібні ліки?
— Скажи,— мовив Малий.
— "Знахарський порошок Карлсона, що живе на даху". Ти повинен узяти трохи цукерків, трохи шоколаду, додати стільки ж печива, все це потовкти й добре змішати. Як тільки ти приготуєш ці ліки, я відразу ковтну першу дозу. Вони дуже помагають від гарячки,— сказав Карлсон.
— Щось мені не віриться,— зауважив Малий.
— Давай закладемося,— запропонував Карлсон.— Закладаюсь на шоколадку, що вони допоможуть. [306]
Малий вирішив, що, певне, мама саме це мала на думці, як казала, що суперечку завжди можна розв'язати словами.
— Ну ж бо, закладімось! — наполягав Карлсон.
— Гаразд,— погодився Малий.
Він витяг одну з двох шоколадок, що купив у крамниці, і поклав на верстат, аби видно було, на що вони заклалися. Потім заходився готувати ліки за Карлсоновим рецептом. Він поклав у чашку кілька цукерків і кілька шматочків малинового мармеладу, додав трохи шоколаду і все потовк та перемішав. Тоді покришив мигдалеве печиво і теж досипав у чашку. Таких ліків Малий ще зроду не бачив, але вони були на вигляд дуже смачні, і він погодився б і сам трошки захворіти, щоб скуштувати їх.
Та Карлсон сидів на ліжку, роззявивши рота, мов пташеня, і Малий поспішився з ложкою до нього.
— Всип у мене велику дозу,— попросив Карлсон.
Малий так і зробив.
Потім вони посідали і мовчки почали чекати, поки в Карлсона спаде гарячка. [307]
За півхвилини Карлсон заявив:
— Твоя правда. Ці ліки не помагають від гарячки. Дай тепер мені шоколадку.
— Тобі дати шоколадку? — здивувався Малий.— Адже я виграв заклад!
— Авжеж, виграв ти, отже, мені треба дати шоколадку, щоб я хоч нею втішився. Немає на світі справедливості! А ти просто поганий хлопчисько, хочеш з'їсти шоколадку тільки тому, що в мене не спала гарячка!
Малий неохоче дав шоколадку Карлсонові. Той миттю надкусив її і сказав:
— Чого ти похнюпився? Ось коли я наступного разу виграю, шоколадку одержиш ти.
Він швидко жував, а як доїв шоколадку до останньої крихти, то ліг горілиць на подушки й тяжко зітхнув:
— Які нещасні хворі люди, і я теж нещасний! Не інакше, як доведеться спробувати подвійну дозу ліків, хоч я більше не вірю, що вони допоможуть.
— Та ні, я певен, що подвійна доза допоможе,— квапливо сказав Малий.— Давай закладемося!
Малому не гріх тепер було теж схитрувати. Він нітрохи не вірив, що гарячка в Карлсона спаде навіть від потрійної дози тих ліків, але йому дуже хотілося цього разу програти. В нього лишилася ще одна шоколадка, і він мав її дістати, коли виграє Карлсон.
— Ну що ж, давай закладемося,— погодився Карлсон.— Приготуй мені подвійну дозу! Коли треба збити гарячку, то нічим не слід нехтувати. Треба геть усе спробувати й подивитися, що з того вийде.
Малий приготував подвійну дозу ліків і всипав їх Карлсонові в роззявлений рот.
Потім вони знов посідали й мовчки почали чекати.
За півхвилини Карлсон, сяючи з радості, зіскочив з канапи. [308]
— Спала! — вигукнув він.— Гарячка спала! Ти знову виграв. Дай сюди шоколадку!
Малий зітхнув і віддав Карлсонові свою останню плитку.
Карлсон незадоволенно поглянув на нього.
— Таким упертим, як ти, взагалі не слід закладатися. Сперечатися можуть тільки такі, як я. Чи програв Карлсон, чи виграв, він завжди сяє, мов сонечко.
Якусь мить панувала мовчанка. Лише Карлсон дожовував шоколад. Нарешті він сказав:
— Коли вже ти такий ласун і ненажера, то давай поділимо решту по-братньому. В тебе є ще цукерки?
Малий понишпорив у кишені.
— Ось є три,— сказав він і вийняв два цукерки та одну мармеладку.
— Три надвоє не ділиться,— сказав Карлсон.— Це знає навіть маленька дитина.— І, швидко схопивши з долоні Малого мармеладку, він проковтнув її.— Отепер можна ділити,— додав він. [309]
Карлсон жадібними очима поглянув на два цукерки: один із них був ледь-ледь більший.
— Тому, що я дуже і дуже скромний, то дозволяю тобі взяти першому. Але не забудь, що той, хто бере перший, повинен вибрати менший цукерок,— сказав він і суворо глянув на Малого.