Засліплені яскравим світлом ліхтарика, Бетан і Пелле нічого не бачили. Зате чули регіт, дикий регіт, веселий регіт, що долинав з того боку завіси.
— Це мій негідний братик,— мовила Бетан.— Ось я йому зараз покажу!
Малий аж заходився сміхом.
— Ну звичайно, вона любить тебе! — вигукнув він.— Чому ж ні? Бетан любить усіх своїх знайомих, аякже!
Потім щось грюкнуло, і знов почувся регіт.
— Спокійно, тільки спокійно! — прошепотів Карлсон, коли, щодуху тікаючи до дверей, вони спіткнулися й попадали. [293]
Малий і намагався бути спокійним, хоч регіт аж ду" шив його, хоч Карлсон упав просто на нього і він не міг розрізнити, де його ноги, а де Карлсонові, і хоч він знав, що Бетан ось-ось може наздогнати їх.
Дуже налякані, вони чимдуж полізли рачки і саме вчасно вскочили до кімнати Малого, тому що Бетан уже мало не хапала їх.
— Спокійно, тільки спокійно! — прошепотів Карлсон під ковдрою. Він дріботів по підлозі своїми ніжками, наче паличками.— Найкращий у світі бігун — це Карлсон, що живе на даху,— додав він, ледве зводячи дух. Малий теж умів добре бігати і тепер мусив налягати на ноги. Вони ледве встигли вскочити до кімнати. Карлсон мерщій крутнув ключа і тільки задоволено засміявся, як Бетан почала грюкати в двері.
— Чекай, Малий, я ще до тебе доберуся! — сердито крикнула вона.
— У кожному разі я не показувався у вітальні! — відповів Малий, і знову залунав регіт.
Якби Бетан не була така сердита, то почула б, що реготало двоє.
Карлсон закладається
Якось Малий повернувся зі школи додому сердитий і з великою ґулею на лобі. Мама була на кухні. Побачивши ґулю, вона, як Малий і сподівався, дуже перелякалась.
— Що з тобою сталося, дитино? — спитала вона, пригортаючи Малого.
— Крістер шпурнув у мене каменем,— похмуро відповів Малий.
— Каменем? От поганий хлопчисько! — вигукнула мама.— Чому ж ти не прийшов і не сказав мені? [294]
— Навіщо? Адже ви не вмієте шпурляти камінням. Ви б ні разу не влучили навіть у стіну дровітні.
— Ото дурненький! — сказала мама.— Невже ти думаєш, що я буду кидати в Крістера камінням?
— А чим же ще ви можете кинути? — здивувався Малий.— Замашнішого ви нічого не знайдете.
Мама зітхнула. Вона зрозуміла, що не тільки Крістер при нагоді шпурляє каміння. її пестунчик анітрохи не кращий. Просто не віриться — такий маленький хлопчик з милими синіма очима і такий розбишака!
— Скажи, а чи не можна взагалі обійтися без каміння? — мовила мама.— Адже про все можна домовитись. Адже на світі немає такого, про що не можна було б спокійно поговорити і дійти згоди.
— Ні, є, мамо,— сказав Малий.— Наприклад, учора. Я саме теж бився з Крістером...
— І зовсім дарма,— перебила його мама.— Замість битися ви могли б розв'язати свою суперечку словами.
Малий сів біля столу і підпер руками розбиту голову.
— Ви так гадаєте? — спитав він, блимнувши на маму очима.— Крістер сказав мені: "Я тебе наб'ю!" Отак і сказав. А я йому відповів: "Ні, не наб'єш!" То як же після цього ми могли розв'язувати суперечку словами? Ви можете мені пояснити?
Мама не знала, що на це відповісти, і їй довелось припинити свою проповідь про мир. її малий розбишака сидів насуплений, тому вона поспішилася поставити перед ним чашку теплого шоколаду та свіжі булочки. [295]
Це було те, що Малий любив. Він учув приємний запах свіжого печива, ще коли піднімався сходами, а мамині чудові булочки з цинамоном принаймні хоч трохи полегшували йому життя.
Малий задумливо відкусив булочку, і, поки жував, мама наліпила йому на ґулю пластир.
Тоді легенько поцілувала його в пластир і лагідно спитала:
— А що у вас із Крістером сьогодні зайшло?
— Крістер і Гунілла кажуть, ніби я все видумав про Карлсона, що живе на даху. Кажуть, що він просто вигадка.
— А хіба це не правда? — обережно спитала мама. Малий звів очі від чашки з шоколадом і сердито зиркнув на маму.
— Ну, хоч ви принаймні можете повірити мені? — [296] сказав він.— Я питав Карлсона, чи він, бува, не вигадка...
— І що ж відповів Карлсон?
— Сказав, що коли б він був вигадка, то це була б найкраща в світі вигадка. Проте Карлсон якраз не вигадка,— мовив Малий і взяв ще одну булочку.— Карлсон вважає, що навпаки — Крістер і Гунілла вигадка. "Страшенно безглузда вигадка",— каже він. І я теж так гадаю.
Мама нічого не відповіла на це. Вона знала, що однаково не переконає Малого, тому тільки мовила:
— Я вважаю, що тобі слід більше гратися з Крістером та Гуніллою і менше думати про Карлсона, що живе на даху.
— Карлсон принаймні не шпурляє в мене камінцями,— сказав Малий і помацав ґулю на лобі.
Раптом він щось згадав і радісно всміхнувся до мами:
— О, я мало не забув — сьогодні я вперше побачу, де живе Карлсон!
Але він зразу ж пожалкував, що пробалакався. Ну й дурний, хіба можна казати про таке мамі!
Проте ці слова не здалися мамі страшнішими й небезпечнішими за все інше, що Малий розповідав про Карлсона, і вона безтурботно мовила:
— Ну що ж, тобі, мабуть, буде дуже цікаво. Але вона навряд чи була б така спокійна, якби вдумалася в те, що сказав їй Малий. Адже уявіть собі тільки, де жив Карлсон!
Малий устав із-за столу наїдений і цілком задоволений своїм життям. Ґуля на лобі вже не боліла, в роті залишився чудовий смак булочок з цинамоном, у вікно до кухні зазирало сонце, і мама в своєму картатому фартусі була така мила.
Малий підійшов до неї і пригорнувся. — Я так люблю вас, мамо,— сказав він. [297]
— Я дуже рада.
— Люблю, бо у вас усе таке рідне.
Потім він пішов до своєї кімнати й почав чекати на Карлсона. Вони мали сьогодні разом вирушити на дах, і коли б Карлсон був тільки вигадка, як заявляє Кріс-тер, то навряд чи Малий міг би туди попасти.
Малому довелось чекати довго.
— Я прийду по тебе приблизно годині о третій, чи о четвертій, чи о п'ятій, але ні в якому разі не раніше шостої,— сказав йому Карлсон.
Малий не зовсім зрозумів, коли ж саме Карлсон наміряється прийти, і спитав його ще раз.
— Принаймні не пізніше сьомої,— відповів той,— але навряд чи буду до восьмої. Чекай мене десь приблизно о дев'ятій, після того, як проб'є годинник!
Малий чекав цілу вічність, і врешті йому самому почало вже здаватися, що Карлсон тільки вигадка. Та раптом почулося гудіння моторчика, і до кімнати влетів Карлсон, веселий і бадьорий.