Малий помчав до кухні. Там біля плити стояла мама в картатому фартусі і смажила смачні-пресмачні тюфтельки в підливі.
Мама підтрушувала над полум'ям велику сковороду, а в ній було повно-повнісінько чудових підсмажених кульок із м'яса.
— Це ти, Малий? — сказала вона.— Скоро будемо обідати!
— Мамо, можна мені взяти в тарілку кілька тюфтельок і понести до своєї кімнати? — попросив Малий як-найніжнішим голосом.
— Зараз, синку, ми сядемо до столу,— відповіла мама.
— Я знаю, але все одно дайте... Після обіду я вам поясню, навіщо вони мені.
— Ну добре, візьми.
І мама поклала на тарілочку шість тюфтельок.
О, як вони смачно пахли! І які були гарні, рум'яні — саме такі, як і треба.
Малий обережно взяв тарілочку обома руками, поспішився до своєї кімнати й вигукнув, відчиняючи двері:
— Ось я, Карлсоне!
Та Карлсон кудись зник. Малий стояв з тюфтельками і не знав, що йому робити. Карлсона ніде не було видно. Малий був страх який розчарований, все відразу стало йому таке нудне. [78]
— Він полетів,— сказав Малий сам до себе.— Полетів...
Аж нараз...
— Пік! — почулося звідкись.— Пік!
Малий оглянувся довкола. На його ліжку майже в ногах щось невеличке ворушилося під ковдрою і пищало:
— Пік! Пік!
За мить з-під ковдри визирнуло лукаве Карлсонове обличчя.
— Ха-ха-ха! — засміявся він.— Ти сказав: "Він полетів"! "Він полетів",— ха-ха-ха! А я зовсім не полетів.
Я просто сховався.
Тут Карлсон побачив тюфтельки і миттю крутнув ґудзика на животі. Моторчик загув, і Карлсон плавно залетів з ліжка просто до тарілочки. Він на льоту схопив тюфтельку, піднявся під стелю і вдоволено закружляв навколо лампи. [279]
— Смачні,— сказав він.— Страх які смачні! Навіті важко повірити, що їх смажив не найкращий у світі кухар. Але це правда, нічого не скажеш,— додав Карлсоц Він знову шугнув униз до тарілочки й схопив ще одну тюфтельку.
Тієї миті з кухні почувся мамин голос:
— Малий, зараз будемо обідати, швиденько мий ру. ки й ходи!
— Мені треба йти,— сказав Малий Карлсонові й поставив тарілочку додолу.— Та я скоро повернусь. Обіцяй, що ти почекаєш на мене.
— Добре, але що я робитиму, поки тебе не буде? — спитав Карлсон. Він шугнув униз і приземлився біля Малого.— Мені ж треба якоїсь розваги. В тебе немає ще одної парової машини?
— Ні,— відповів Малий,— машини немає, але ти можеш погратися моїми кубиками.
— Давай їх сюди! — звелів Карлсон.
Малий дістав із шафки, де він тримав свої іграшки, будівельну коробку. То була справді чудова будівельна коробка — з деталями найрізноманітнішої форми. З них можна було спорудити що завгодно.
— Ось маєш,— мовив він.— 3 цього можна зробити й машину, й кран, і все, що хочеш...
— Невже найкращий у світі будівельник не знає, що можна з цього спорудити, а що ні? — перебив його Карлсон.
Він запхнув до рота ще одну тюфтельку і заходився біля коробки з кубиками.
— Побачимо, побачимо,— сказав він і висипав усі кубики з коробки на підлогу.
Малому треба було вже йти, хоч він залюбки лишився б подивитися на роботу найкращого в світі будівельника.
У дверях Малий ще раз оглянувся на Карлсона й [280] добачив, що той сидить на підлозі біля купи деталей і задоволено мугикає собі під ніс:
Гей, який я спритний!
Гей, який розумний!
І якраз, якраз до міри затовстий!
З останніми словами пісеньки він проковтнув четверту тюфтельку.
Коли Малий зайшов до вітальні, мама, тато, Боссе й Бетан уже сиділи біля столу. Малий швиденько вмостився на своє місце й пов'язав серветку.
— Пообіцяйте мені щось, мамо. І ви теж, тату,— попросив він.
— Що ж я маю тобі пообіцяти? — спитала мама.
— Спочатку пообіцяйте,— наполягав Малий.
Тато не хотів на таке пристати й відразу сказав:
— А як ти знов захочеш, щоб я пообіцяв тобі купити собаку?
— Ні, не собаку,— відповів Малий.— Хоч собаку ви мені теж можете пообіцяти. Ні, це зовсім інше і зовсім не страшне. Обіцяйте, що ви пообіцяєте!
— Ну, гаразд, обіцяємо,— погодилась мама.
— Ага, отже, ви пообіцяли не лаяти Карлсона, що живе на даху, за парову машину! — радісно сказав Малий.
— Цікаво,— поглузувала Бетан,— як би вони могли полаяти Карлсона за парову машину, коли вони ніколи його не побачать?
— Ні, побачать! — переможно заявив Малий.— Сьогодні ж після обіду. Бо Карлсон сидить у моїй кімнаті.
— Ой, я зараз удавлюся! — вигукнув Боссе.— Карлсон сидить у твоїй кімнаті?
— Уяви собі, що сидить! [281]
Це справді була урочиста хвилина для Малого. Якби тільки вони швидше обідали, тоді побачать! Мама усміхнулася.
— Нам було б дуже приємно познайомитися з Карлсоном,— сказала вона.
— Карлсон теж так вважає,— заявив Малий.
Ось уже всі допили компот. Ось уже мама підвелася з-за столу. Настала хвилина, що її так чекав Малий.
— Ходіть усі,— попросив він.
— Нас і просити не треба,— мовила Бетан.— Я не заспокоюся, поки не побачу твого Карлсона.
Малий ішов попереду.
— Тільки пам'ятайте, що ви обіцяли,— нагадав він, перш ніж відчинити двері.— Ні слова про парову машину!
Він натиснув на клямку й відчинив двері.
Карлсона в кімнаті не було. Цього разу справді-таки не було. Навіть на ліжку Малого нічого не ворушилося під ковдрою. [282]
Тільки на підлозі здіймалась сяк-так складена з кубиків вежа. Дуже висока і дуже вузька вежа. Хоч Карлсон, звичайно, міг спорудити і кран, і що завгодно, однак він задовольнився тим, що складав кубики один на один, і от вийшла височенна вузька вежа, а нагорі її прикрашало щось, що мало правити за баню. То була кругла тюфтелька.
Карлсон грається в намета
Для Малого то була важка мить. Мамі не сподобалось, що її тюфтельками прикрашають вежу з кубиків, і вона, звичайно, не мала сумніву, що то все зробив Малий.
— Карлсон, що живе на даху...— почав був Малий, але тато суворо перебив його:
— Годі, Малий, ми більше не хочемо слухати твої вигадки про Карлсона!
Боссе й Бетан глузливо засміялися.
— Ну й Карлсон! — мовив Боссе.— Йому конче забаглося щезнути саме тоді, як ми прийшли знайомитися з ним!
Малий сумно з'їв тюфтельку й заходився збирати розкидані кубики. Тепер про Карлсона не варто було більше й мови заводити. Але без нього в домі здавалось так порожньо, так сумно.
— А тепер ходімо пити каву й забудемо про Карлсона,— сказав тато й ласкаво поплескав Малого по щоці.