— Слухай, Малий,— сказав тато,— ніякого Карлсона, що жив би на даху, не існує.
— Ні, існує,— сказав Малий.— Принаймні ще вчора існував.
Мама похитала головою.
— Добре, що скоро почнуться канікули і ти поїдеш до бабусі. Може, хоч там уже той Карлсон відчепиться від тебе.
Малий зовсім забув, що його чекає таке лихо. Його на ціле літо пошлють у село до бабусі! І він два місяці не побачить Карлсона! Взагалі в бабусі йому дуже подобається, там завжди так весело, гарно, але без Карлсона... А що, як Карлсон уже не житиме на їхньому даху, коли Малий повернеться додому?
Він сперся ліктями на стіл, обхопив голову руками й спробував уявити собі, як він житиме без Карлсона.
— Ти хіба не знаєш, що не можна класти лікті на стіл? — зауважила Бетан.
— Стеж за собою! — відрубав їй Малий.
— Малий, прийми лікті зі столу,— сказала мама.— З'їси ще кучерявої капусти?
— Ні, краще вмерти,— відповів він.
— Ох, як негарно,— мовив тато.— Треба казати:
"Ні, дякую".
"Чого це вони так командують хлопцем, що коштує сто тисяч мільйонів крон?" — подумав Малий, але вголос не вимовив цього.
Натомість він сказав:
— Ви ж самі чудово розумієте, що коли я кажу: "Краще вмерти", то маю на думці: "Ні, дякую". [329]
— Але виховані люди так не кажуть,— мовив тато.— А ти хіба не хочеш стати вихованою людиною?
— Ні, тату, я хочу стати таким, як ви,— сказав Малий. Мама, Боссе і Бетан зареготали.
Малий не зрозумів, чого вони регочуть, та йому здалося, що сміються з його тата, а цього вже він не міг стерпіти.
— Еге ж, я хочу бути таким, як ви, тату, бо ви дуже гарні,— сказав він, ніжно дивлячись на батька.
— Дякую, синку,— сказав тато.— Але як же це так, що ти не хочеш більше кучерявої капусти?
— Ні, краще вмерти!
— Та вона дуже корисна,— сказала мама.
— Мабуть, що так,— погодився Малий.— Я давно помітив: що їжа несмачніша, то вона корисніша. Хотів би я знати, чому всі ті вітаміни є тільки в тому, що несмачне?
— А ти б, звичайно, хотів, аби вітаміни були в шоколаді та жувальній гумці? — глузливо зауважив Боссе.
— Давно вже ти нічого не казав такого розумного,— відповів йому Малий.
Після обіду Малий пішов до своєї кімнати. Він усім серцем бажав, щоб якнайшвидше прилетів Карлсон. Адже Малому невдовзі доведеться поїхати з міста, тому він хотів тепер частіше зустрічатися з Карлсоном.
Карлсон, певне, вгадав його бажання, бо відразу прилетів, тільки-но Малий визирнув у вікно.
— У тебе сьогодні немає гарячки? — спитав Малий.
— У мене? Гарячки?.. В мене її ніколи не буває! Це тільки вмовляння.
— Ти вмовив себе, що маєш гарячку? — здивувався Малий.
— Ні, я вмовив тебе, що маю гарячку! — відповів [330] Карлсон і задоволено засміявся.— Відгадай, хто найкращий у світі жартівник?
Він ані миті не сидів на місці. Розмовляючи з Малим, він весь час сновигав по кімнаті, обмацував усе, відчиняв дверцята, шухляди і з великою цікавістю оглядав кожну річ.
— Ні, сьогодні в мене немає гарячки. Сьогодні я надзвичайно здоровий і маю бажання трохи погратися.
Малий також був не від того, щоб трохи погратися. Проте насамперед хотів, аби мама, тато, Боссе і Бетан побачили нарешті Карлсона й перестали набридати йому розмовами про те, що Карлсон не існує.
— Почекай мене трошки,— швидко сказав він,— я зараз вернуся.
І він кинувся до вітальні.
Боссе і Бетан, на жаль, щойно кудись пішли, зате хоч мама й тато сиділи у вітальні. Малий схвильовано сказав їм:
— Мамо й тату, ходім зараз же до моєї кімнати! Він не зважувався й згадувати про Карлсона — краще буде, як вони побачать його без попередження.
— А може, ти посидиш із нами? — спитала мама.
— Ні, ви ходіть зі мною. Там ви щось побачите.
Після недовгих переговорів Малому пощастило забрати маму й тата до своєї кімнати. Радий і щасливий, він відчинив навстіж двері — нарешті вони побачать Карлсона
Та ! Малий трохи не заплакав з розчарування. Кімната була порожня, так само, як минулого разу, коли він хотів показати Карлсона.
— То що ми маємо тут побачити? — спитав тато.
— Нічого особливого,— промимрив Малий.
На щастя, тієї миті задзвонив телефон, отож Малому не довелось нічого пояснювати. Тато пішов говорити [331] по телефону, а мама згадала, що залишила в духовці солодкий пиріг, і поспішила до кухні.
Малий зостався сам і сів біля вікна. Він був дуже сердитий на Карлсо-на і поклав собі сказати йому все відверто, коли той знов прилетить.
Проте ніхто не прилетів. Натомість відчинилися дверцята шафи і звідти висунулось хитре Карлсонове обличчя.
Малий був страх який вражений.
— Що ти робив у моїй шафі? — спитав він.
— Сказати, що я там висиджував курчат? Коли ж ні! Сидів і думав про свої гріхи? Теж ні! Лежав на полиці й відпочивав? Оце воно й є! — відповів Карлсон.
Малий відразу забув, що сердиться на нього. Він просто зрадів, що Карлсон знайшовся.
— У твоїй шафі дуже гарно гратися в жмурки,— сказав Карлсон.— Може, пограємось, га? Я знов ляжу на полицю, а ти шукатимеш мене.
І, не чекаючи згоди Малого, він зник у шафі. Малий чув, як він видряпувався на верхню полицю.
— Ну, тепер шукай! — гукнув Карлсон.
Малий відчинив дверцята навстіж і, звичайно, відразу побачив на полиці Карлсона.
— Фе, який ти поганий хлопчисько! — закричав Карлсон.— Міг же ти спершу пошукати мене на ліжку, під столом чи десь-інде. І щоб я грався з тобою! Фе, який ти поганий!
Тієї миті пролунав дзвінок біля вхідних дверей, і зразу мама з сіней гукнула: [332]
— Малий, до тебе прийшли Крістер і Гунілла!
Цього було досить, щоб Карлсон знов повеселішав.
— Стривай, ми зараз пожартуємо з них,— прошепотів він Малому.— Зачини за мною шафу!
Ледве Малий устиг зачинити дверцята, як увійшли Гунілла й Крістер. Вони мешкали на тій самій вулиці і вчилися в одному класі з Малим. Малому дуже подобалась Гунілла, і він часто розповідав мамі, яка вона "страшенно гарна".
Крістера Малий також любив і давно вже пробачив йому ґулю на лобі. Щоправда, вони з Крістером частенько билися, але після того знов лишалися друзями, як і були.
А втім, Малий бився не лише з Крістером, а майже з усіма дітьми з їхньої вулиці. Тільки Гуніллу він не чіпав ніколи.
— Як це сталося, що ти ще ні разу не набив Гуніллу? — спитала якось мама.