— Бідне дитя! — сказав Малий.— Йому, певне, болить животик,
— Ми зараз йому поможемо,— мовив Карлсон.— Ходімо!
Вони пішли вздовж ринви і нарешті опинилися під вікном мансарди. Карлсон витяг шию і обережно зазирнув досередини.
— Дуже занедбана дитина,— сказав він.— Ну, звичайно, мама з татом десь вештаються.
Немовля заплакало ще жалібніше.
— Спокійно, тільки спокійно! — сказав Карлсон і перевалився через вікно.— Іде Карлсон, що живе на даху, найкраща в світі нянька.
Малий не хотів залишатися сам за вікном і поліз до кімнати слідом за Карлсоном, хоч і побоювався: що буде, коли раптом повернуться додому мама й тато дитини? [315]
Зате Карлсон анітрохи не боявся. Він пь дійшов до ліжечка, де лежало немовля, і полоскотав його біля шиї пухкеньким вказівним пальцем.
— Люлі-люлі-лю,— жартівливо проказав він.
Потім обернувся до Малого й пояснив:
— Так завжди заспокоюють маленьких дітей, коли вони плачуть.
З несподіванки немовля на мить затихло, та потім заревло ще дужче.
— Люлі-люлі-лю! — знову сказав Карлсон і додав: — А ще з дітьми ось як треба робити.
Він узяв немовля з ліжечка і кілька разів підкинув до стелі. Мабуть, дитині це сподобалось, бо раптом вона злегка усміхнулась беззубим ротиком.
Карлсон дуже запишався.
— Забавити дитину — невелика штука,— сказав він.— Найкраща в світі нянька...
Та закінчити він не встиг, бо дитина знов зайшлася плачем.
— Люлі-люлі-лю! — сердито гримнув Карлсон і ще дужче почав підкидати немовля вгору.— Люлі-люлі-лю! Чуєш, що я тобі кажу!
Але дитина верещала на все горло, і Малий простяг до неї руки.
— Дай, я візьму її,— сказав він.
Малий дуже любив дітей і при нагоді завжди просив [316] маму й тата подарувати йому маленьку сестричку, коли вже вони і нізащо не хочуть купити йому собаку.
Він узяв від Карлсона згорточок і ніжно притулив його до себе.
— Не плач, люба моя,— сказав він.— Ти ж така гарненька.
Дитина замовкла й подивилась на Малого блискучими поважними оченятами.
Потім знов засміялась беззубим ротиком і щось тихенько залебеділа.
— Це моє "люлі-люлі-лю" так помогло,— сказав Карлсон.— "Люлі-люлі-лю" завжди помагає, я вже тисячу разів пересвідчився в цьому.
— Цікаво, як вона зветься,— сказав Малий і легенько провів пальцем по ніжній щічці немовляти.
— Гуль-Фія,— заявив Карлсон,— дівчатка найчастіше мають таке наймення.
Малий ніколи не чув, щоб якась дівчинка звалась "Гуль-Фія", проте він подумав, що вже хто-хто, а найкраща в світі нянька знає, як звичайно називають дівчаток.
— Гуль-Фіє,, серденько, ти, певне, голодна,— сказав Малий, бо Гуль-Фія намагалася схопити губами його пальця.
— Якщо Гуль-Фія голодна, то ось тут є ковбаса й картопля,— мовив Карлсон, зазирнувши до кухонної шафки.— Жодна дитина не помре з голоду, поки Карлсон має ковбасу й картоплю.
Але Малому здалося, що Гуль-Фія не буде їсти ковбасу й картоплю. [317]
— Таких маленьких дітей годують молоком,— зауважив він.
— Ти гадаєш, що найкраща в світі нянька не знає, чим годують дітей, а чим ні? — спитав Карлсон.— Але якщо ти так наполягаєш, то я можу полетіти по корову! — Він сердито зиркнув на вікно й додав: — Хоч важко буде затягти корову крізь таке мізерне віконце.
Гуль-Фія марно ловила пальця Малого і жалібно пхикала. Вона, мабуть, таки справді була голодна.
Малий понишпорив у шафці, проте молока не знайшов: там тільки лежало на тарілці три холодні кружальця ковбаси.
— Спокійно, тільки спокійно! — сказав Карлсон.— Я згадав, де є молоко. Я сам інколи сьорбаю там. Гей-гоп, Малий, я швидко повернуся!
Карлсон покрутив за ґудзика на животі, і не встиг Малий рота розтулити, як він шугнув у вікно.
Малий страшенно перелякався. А що буде, як Карлсон, за своєю звичкою, застряне на кілька годин? Або як повернуться мама й тато Гуль-Фії і застануть її на руках у Малого!
Проте він недовго хвилювався: цього разу Карлсон не забарився. Гордий, мов півень, він залетів у вікно, тримаючи в руці пляшечку, з якої годують немовлят.
— Де ти дістав її? — здивувався Малий.
— Там, де завжди беру молоко,— відповів Карлсон.— На одному балконі в Естермальме.
— Ти що, поцупив пляшечку? — спитав Малий, зовсім переляканий.
— Ні, позичив,— відповів Карлсон.
— Позичив? Коли ж ти гадаєш віддати її?
— Ніколи!
Малий пильно подивився на Карлсона, але той лиш махнув рукою:
— Дурниці, не варто й згадувати. Якась там нещасна [318] пляшечка молока. Там є одна родина, що має трійнята, і на балконі в них у відрах із кригою повно-повнісінько пляшечок з молоком. Вони будуть тільки раді, що я позичив трошки молока для Гуль-Фії.
Гуль-Фія простягла рученята до пляшечки й нетерпляче зацмокала губами.
— Я зараз трошки підігрію молоко,— сказав Малий і передав дитину Карлсонові.
Поки він на плитці підігрівав пляшечку, Карлсон знов заходився вигукувати своє "люлі-люлі-лю" і підкидати немовля до стелі.
Через деякий час Гуль-Фія лежала вже в своєму ліжечку й міцно спала. Вона наїлася і була задоволена.
Малий упадав біля неї, Карлсон лоскотав її пальцем і кричав "люлі-люлі-лю", але Гуль-Фія все одно заснула, бо добре наїлася і була стомлена.
— А тепер, перше ніж піти звідси, ми трошки пожартуємо,— сказав Карлсон.
Він підійшов до шафки й дістав з тарілки ковбасу. Малий витріщив на нього очі.
— Ось побачиш, що я втну.— Карлсон почепив кружальце ковбаси на клямку кухонних дверей.
— Номер перший,— заявив він і задоволено кивнув головою.
Потім Карлсон підбіг до шафки. На ній стояв гарний білий порцеляновий голуб. Малий не встиг і слова вимовити, як Карлсон тицьнув у дзьоб голубові кружальце ковбаси.
— Номер другий,— мовив Карлсон.— А номер третій дістане Гуль-Фія.
Він настромив останнє кружальце на шпичку і засунув її в кулачок сонній Гуль-Фії. Це справді було смішно.
Здавалося, що Гуль-Фія сама пішла, взяла собі кружальце ковбаси і з ним заснула. Проте Малий про всяк випадок сказав: [319]
— Будь ласка, не роби цього!
— Спокійно, тільки спокійно! — відповів Карлсон.— Це назавжди відучить її маму й тата вештатися десь вечорами.
— Чому?
— Дитину, що сама встає і бере собі ковбасу, вони не наважаться більше лишити без нікого. Бо хтозна, що вона захоче взяти наступного разу. Може, татове пиво?