Везли в цей форт Тараса під вартою, наче страшного злочинця. Перед тим як сідати у човен, який перевозив морем, підібрав Тарас на дорозі вербову гілочку. Впала вона з воза. Тарас заховав її за пазуху, а коли приїхав до форту, встромив на порожньому тоскному місці.
Не сподівався він, що щось вийде з цього. А навесні гілочка несподівано пустила паростки, і рік по року виросла чудесна верба.
Довго, безжально муштрували Тараса Шевченка, як солдата, у цьому форті. Тут ще важче було, ніж в Орській фортеці, ніж на Аральському морі.
Та й тут так само, як і там, прості люди — казахи, що жили навколо форту, солдати, які поневірялись однаково, як і він, усі дуже любили справедливого, доброго "батька Тараса". А його найбільшою відрадою були діти, маленькі казашата і діти коменданта форту.
Часто приходили вони до "дяді Горича", як звали вони Тараса Григоровича, бо не могли вимовити "Григорович". Діти сідали навколо його, меншенькі вмощувались у нього на колінах у затінку єдиної гіллястої верби. Він співав їм, розповідав казки, розповідав про свою далеку батьківщину — нещасну рідну Україну.
Тарасова верба росла, красувалась. Тарас переконав коменданта форту і солдатів, що тут, у голій пустелі, можна виростити ще дерева і яка це буде радість для всіх людей! І тоді там посадили цілий сад. Він і тепер є, цей сад, і звуть його садом Тараса Шевченка.
х
Повернувся Тарас Шевченко з заслання через десять років.
Забрали його молодим, дужим, а вертався хворим, сивим, от як на портреті.
Та не скорився він цареві, не кинув боротися за правду, за краще, вільне життя народу. І після заслання писав він знову такі вірші, що їх у всьому світі знають, на всі мови і тепер перекладають, бо і зараз в інших країнах є ще поневолені народи, які борються за свою волю, за свої права.
Тарас Григорович завжди багато думав про дітей, він часто
згадував своє нещасне дитинство і писав:
І золотої й дорогої
Мені, щоб знали ви, не жаль
Моєї долі молодої:
А іноді така печаль
Оступить душу, аж заплачу.
А ще до того, як побачу
Малого хлопчика в селі.
Мов одірвалось од гіллі,
Одно-однісіньке під тином
Сидить собі в старій ряднині.
Мені здається, що се я,
Що це ж та молодість моя ...
Тарас Шевченко мріяв про той час, коли всі діти вчитимуться, ростимуть на волі. Він завжди закликав, щоб усі учились:
Учітеся, брати мої,
Думайте, читайте.
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь!
Вже незадовго до своєї смерті він склав для дітей буквар українською мовою, щоб був він зрозумілий дітям селян на рідній Україні. І починався той буквар словами:
Чи є лучче, краще в світі, Як укупі жити?
Він мріяв про той час, коли на світі не буде неправди, лиха, воєн:
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.
Перед смертю він просив своїх друзів, щоб поховали його на Україні, над Дніпром, як писав він у своєму "3аповіті"
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій ...
Так і зробили.
Поки були царі, вони забороняли співати пісні Тараса Шевченка, влаштовувати свята на честь Кобзаря, навіть арештовували за це. Бо всі, хто боровся за волю народу, любили твори Тараса Шевченка, пам'ятали його.
А тепер ... читають його твори, його "Кобзар", співають його пісні, шанують його пам'ять.
* * *
Я слухала уважно діда, і для мене Тарас Шевченко був уже близькою, рідною людиною.
Незабаром я пішла вчитися до школи. Напровесні вчителька нам сказала:
— У березні буде шевченківське свято. Давайте готуватись.
Вивчимо вірші Тараса Григоровича Шевченка, його пісні.
Я сказала, що я знаю "Садок вишневий"
— От і добре. Ти й прочитаєш.
На свято я прийшла з дідом. Він ішов такий урочистий, задоволений.
— Дочекався, — сказав, — свято Кобзаря по всіх усюдах вільно справляють.
Всі дівчатка були в українських вишиваних сорочках і з віночками і стрічками на голові. Ми казали і співали вірші Тараса Шевченка, а на кінець усі-усі учні школи, — і молодші, і старші, і всі учителі, і директор, і батьки, які прийшли на свято, і мій дідусь, — усі встали і співали "3аповіт"
І мене в сім'ї великій,
В сім'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.
А посередині сцени стояв у квітах великий портрет Тараса Григоровича Шевченка. Він дивився ласкаво-ласкаво, наче він був з нами насправді і радів, що тепер усім дітям добре, і ми справді були як одна сім'я.