— Ні за ким вони не женуться,— мовив стрілочник.— Вони сплять там, усередині, чи позіхають. Лише діти притуляються носами до вікон.
— Лише діти знають, чого шукають,— сказав маленький принц.— Вони витрачають стільки часу на ганчір'яну ляльку, і лялька стає їм дорога, і якщо її заберуть, діти плачуть...
— Їхнє щастя,— мовив стрілочник.
XXIII
— Добридень,— мовив маленький принц.
— Добридень,— озвався крамар.
Він продавав удосконалені пілюлі, що тамують спрагу. Проковтнеш таку пілюлю, і потім цілий тиждень не треба пити.
— Навіщо ти їх продаєш? — спитав маленький принц.
— Від них велике заощадження часу,— відказав крамар.— За підрахунками експертів, людина заощаджує за тиждень п'ятдесят три хвилини.
— А що роблять у ті п'ятдесят три хвилини?
— Та що хочеш.
"От аби я мав витратити п'ятдесят три хвилини,— помислив маленький принц,— я просто пішов би до криниці..."
XXIV
Збіг тиждень із дня моєї вимушеної посадки, і, слухаючи розповідь про крамаря з пілюлями, я випив останній ковток води.
— О,— сказав я маленькому принцові,— твої розповіді дуже цікаві, але я ще не полагодив свого літака, мені нема чого пити, і я теж був би щасливий, аби міг просто піти до криниці!
— Мій приятель лис...— почав він.
— Хлопче, мені вже не до лиса!
— Чому?
— А тому, що доведеться сконати від спраги...
Він не зрозумів мене і заперечив:
— Добре, коли є приятель, навіть якщо треба сконати. От я, я дуже радий, що приятелював із лисом...
"Він не усвідомлює, яка велика небезпека. Він ніколи не зазнавав ні голоду, ні спраги. Йому досить трошки сонця..." — помислив я.
Проте він поглянув на мене і відповів на мої думки:
— Мені теж хочеться пити... пошукаємо колодязя...
Я втомлено розвів руками: це безглуздя — шукати навмання в безкраїй пустелі колодязя. I все ж ми рушили в дорогу.
Довгий час ми йшли мовчки: нарешті споночіло, в небі спалахнули зорі. Від спраги мене трохи лихоманило, і я бачив їх наче вві сні. А в пам'яті все лунали слова маленького принца.
— Отже, і ти знаєш, що таке спрага? — спитав я.
Та він не відповів на моє запитання. Він сказав просто:
— Вода буває потрібна й серцю...
Я не збагнув його слів, але промовчав. Знав, що розпитувати його не слід.
Він утомився. Сів на пісок. Я опустився поруч. Помовчали. Потім він мовив:
— Зорі прегарні, бо десь там є квітка, хоч її й не видно звідси...
— Авжеж,— відповів я, дивлячись на піщані брижі, осяяні місяцем.
— Пустеля гарна...— додав він.
Це правда. Мені завше подобалося в пустелі. Сидиш на піщаній дюні. Нічого не видно. Нічого не чутно. I все ж серед цієї тиші світиться щось...
— Знаєш, чому гарна пустеля? — спитав маленький принц.— Десь у ній ховаються джерела.
Мене дуже вразило: так ось через що це таємниче світіння пісків. Ще пахолятком я жив у старому-престарому будинку — подейкували, ніби в ньому сховано скарб.
Звісно, ніхто його так і не знайшов, а може, й не шукав. Але через нього весь той дім був ніби зачарований. На споді свого серця мій будинок ховав таємниці.
— Так,— сказава я,— йдеться про дім, про зірки чи пустелю: того, що являє собою їхню красу, не побачиш очима!
— Я дуже радий,— озвався маленький принц,— що ти згоден з моїм приятелем лисом.
Потім він заснув, я взяв його на руки й рушив далі. Я був схвильований.
Здавалося, ніби я несу скарб, тендітний і безборонний. Здавалося навіть, що нічого безбороннішого нема на нашій Землі. У сяйві місяця я дивився на його бліде чоло, на примкнуті вії, і казав собі: "Те, що я бачу, це лише оболонка.
Найголовнішого не побачиш очима..."
Його розтулені вуста затремтіли в усмішці, і я сказав собі ще: "Найзворушливіше в цьому заснулому маленькому принці його вірність квітці, образ рожі, що сяє в ньому, ніби полум'я світильника, навіть коли він спить..." I я зрозумів, що він ще тендітніший і безборонніший, ніж здається. Світильники треба старанно охороняти: порив вітру може погасити їх...
Так я йшов — і на світанні побачив колодязь.
XXV
— Люди набиваються в швидкі поїзди, але вони вже не відають, чого шукають,— мовив маленький принц.— Тому метушаться і снують туди-сюди...
I додав:
— I це все даремно...
Колодязь, до якого ми прийшли, був не такий, як усі колодязі в Сахарі. Звичайно тут колодязь — просто яма в піску. А цей скидався на справжній сільський колодязь. Але поблизу не було жодного села, і я подумав, що це сон.
— От чудасія,— сказав я маленькому принцові,— тут усе наготовлено: і корба, і цебро, і вірьовка...
Він засміявся, торкнув вірьовку, почав крутити корбу. I корба зарипіла, як старий флюгер, що довго іржавів у безвітрі.
— Чуєш? — мовив маленький принц.— Ми збудили колодязь, і він співає...
Я боявся, що він утомиться.
— Я сам витягну,— сказав я,— тобі це не до снаги.
Повільно витяг я повне цебро і поставив його на кам'яне цямриння. У вухах ще бринів спів корби, вода в цебрі ще тремтіла і в ній бігали зайчики.
— Мені хочеться цієї води,— сказав маленький принц,— дай напитись...
I я зрозумів, чого він шукав.
Я підніс цебро до його вуст. Він пив, заплющивши очі. Було гарно, як на бенкеті.
Була то не звичайна вода. Вона народилася від довгої дороги під зорями, від рипу корби, від зусилля моїх рук, люба серцеві, як дарунок. Так у дитинстві, коли я був пахолятком, мені висявали різдвяні гостинці: вогниками свіч на ялинці, органною музикою обідні, лагідними усмішками.
— Люди на твоїй планеті,— промовив маленький принц,— викохують п'ять тисяч рож в одному саду... і не знаходять того, чого шукають.
— Не знаходять,— погодився я.
— А те, чого вони шукають, можна знайти в одній-єдиній рожі, у ковтку води...
— Авжеж,— погодився я.
I маленький принц додав:
— Але очі не бачать. Шукати треба серцем.