Сем деякий час посмоктував люльку, а потім сказав:
— Щодо боргів, вівса та коней — все це схоже на тата. Але щодо Діка Пога ви помиляєтесь. Тато не зробить такої підлості.
— Ти гадаєш так, а я інакше.
Сем не відповів, а тільки поклав руку на голову Турка, який одразу глухо загарчав.
Калеб подивився в бік Сема й додав:
— Все на мене, на мене та на мого собаку. Пог ляпає скрізь, ніби Турок душить овець, і всі готові вірити цьому. Я ніколи не бачив, щоб собака душив овець, та ще в себе дома, не залишаючи ніяких слідів і задовольняючись при тому однією штукою в ніч. А вівці все пропадали та пропадали, навіть коли Турок сидів разом зі мною в хатині.
— Чий же то собака?
— Навряд чи собака. Я сам не бачив тих овець, інакше для мене було б усе ясно. Але кажуть, що завжди лишається недоїденою певна частина туші. Це більше схоже на лисицю або рись, тільки не на собаку.
Запала довга мовчанка, а потім знадвору почулось надривне виття, на яке Турок не звертав уваги, хоч і в старого мисливця і в хлопчика пробігли по спині мурашки.
Вони підкинули в багаття сушняку і мовчки полягали спати.
А дощ періщив, н" емов із відра, й вітер налітав рвучкими поривами. Це був "час лісовика", і разів зо три, лиш тільки вони починали дрімати, їх будили тужні, розпачливі зойки, від яких обривалось серце не тільки в Калеба та Сема, але й у всіх чотирьох.
Ян вів щоденник, в якому кожен день позначався найголовнішою подією дня. Так, наприклад, був "день оленя", "день тхорихи та кішки", "день синьої чаплі", а ця ніч була відзначена як "ніч страхітливих зойків лісовика".
Калеб підхопився вдосвіта. Коли попрокидалися хлоп’ята, у нього вже був готовий сніданок. Вони дбайливо зберігали м’ясо єнота. Старий мисливець дрібно посік його й приготував "паштет індійських прерій", куди ввійшла відповідна кількість шинки, картоплі, хліба, цибулі та різних лугових приправ. Запиваючи смачну страву свіжою кавою, індійці зовсім забули про нічні страхи.
Дощ припинився, але вітер не вшухав. Темні хмари пробігали по небу. Ян вийшов пошукати нових слідів. Проте якщо вони й були, то їх змило дощем.
Весь день "індійці" провели на бівуаці, виготовляючи стріли та розмальовуючи тіпі.
Калеб залишився ще на одну ніч у таборі. Серед ночі закричав лісовик, але Турок і на цей раз ніби його не чув. За півгодини знадвору долинув інший, ледь чутний муркочучий звук. Хлоп’ята не надали йому ніякого значення, але Турок враз підхопився, настовбурчив шерсть, а потім сердито загарчав, поліз під двері й, голосно гавкаючи, помчав у ліс.
— Він переслідує якусь звірину, — сказав господар собаки. — А тепер — чуєте? — загнав її на дерево, — додав він трохи перегодом, коли Турок почав пронизливо верещати:
— Молодець Турок! Загнав на дерево лісовика! — вигукнув Ян і кинувся в темряву.
Інші теж побігли за ним. Скоро індійці побачили, що Турок з гавкотом шкребе лапами стовбур розлогого бука, хоч ніяк не можна було розгледіти, що за створіння там причаїлось.
— Він завжди так гавкає на лісовика? — запитав Дятел, але не дочекався відповіді.
Дивуючися з того, що Турка стривожив ледь чутний писк, тоді як надривні крики проходили повз його вуха, індійці повернулись на бівуак.
Вранці Ян знайшов у грязюці, недалеко від тіпі, сліди звичайної кішки, очевидно, їх старої знайомої по сутичці з тхором. Придивившись, куди вони ведуть, хлопчик одразу зрозумів, що то й був нічний дух, який потривожив собаку.
Вітер був ще сильний, і Ян вперше серед білого дня почув страхітливий голос. Але зараз він жахав менше як уночі. Поглянувши вгору, Ян побачив дві товстелезні гілляки, що переплелися хрест-навхрест і при кожному сильному пориві вітру терлись одна об одну. Оце й був той самий лісовик, що своїм завиванням налякав їх усіх — всіх, окрім Турка. Чуття, вільне від забобонів, підказало собаці, що страшний звук — це тільки безневинне зіткнення гілляк проти вітру. В той же час тихеньке муркотіння кішки примусило його зіскочити з місця і погнатись за нею.
Один тільки Гай не був переконаний. Він продовжував наполягати на своїй теорії про ведмедів.
Пізно вночі Гай розбудив обох вождів.
— Сем, Сем! Ян! Вставайте! Біля тіпі знову бродить величезний ведмідь. Я ж вам казав, що це ведмідь, а ви не хотіли вірити.
Надворі й справді щось голосно жвакало, рикало та хропло.
— Сем, там щось таки є. Шкода, що Калеб і Турок зараз не з нами.
Хлоп’ята обережно відчинили двері й виглянули надвір. В тьмяному сяйві зірок вони розгледіли обриси великого чорного звіра, який підбирав недоїдки та вигрібав бляшанки. закопані на їхньому смітнику. Всі сумніви розвіялись. Гай знову відчув себе героєм, і тільки страх перед чудиськом не дозволяв йому заявити про це на повний голос.
— Що ж нам робити?
— З лука небезпечно стріляти. Це тільки розлютить його. Гай, роздмухай вогонь, щоб було видніше.
Всі були дуже схвильовані.
— Ех, шкода, що в нас немає рушниці!
— Послухай, Сем, поки Гіл… тобто Яструбине Око, роздуватиме вогонь, давай приготуємо тупі стріли, щоб відігнати ведмедя, коли він посуне до тіпі.
Вони взялися за приготування, а Гай тремтів від жаху й розгублено тупцював на місці, благаючи їх не стріляти.
— Навіщо його дратувати? Це… це… жорстоко.
Сем і Ян стояли з луками та стрілами напоготові.
Гаю ніяк не вдавалось роздмухати вогонь, а ведмідь, шумно обнюхуючи землю, жвакаючи та рохкаючи, все ближче підходив до тіпі.
Хлоп’ята вже бачили, як чудовисько насторожило свої великі вуха.
— Давай вистрілимо, поки він нас не почув.
При цих словах Гай кинув усякі спроби розвести вогонь і кішкою видерся на жердину, прикріплену високо в тіпі для підвішування казанка.
Помітивши, що Сем та Ян уже натягують луки, він вибухнув сльозами:
— Ось побачите, він зараз прийде і всіх нас поїсть.
Можна було слухати чи не слухати Гая, а ведмідь все ж таки наближався. Приготувавши на всякий випадок "томагавки", хлоп’ята вистрілили, "Ведмідь" крутнувся на місці й кинувся тікати з голосним вереском, який не залишив сумніву щодо його свинячого походження, бо то й справді була лише свиня містера Бернса. Молодий Берне знову забув зачинити хвіртку, і вона прийшла по його слідах на бівуак.