Рафтен обернувся спиною і пішов геть, ніби й не чув ні Семових слів, ні верескливих спроб Гая розповісти йому про свою надзвичайно важливу роль у цьому полюванні.
— Коли б не я, містер Рафтен, вони б не взяли з собою сокири… — почав було Гай, але Рафтен уже зник за деревами.
Хлопчики старанно затоптали багаття, після чого мовчки рушили на бівуак. Сем з Яном несли на палиці єнота і, ще не дійшовши до тіпі, вирішили, що важить він щонайменше вісімдесят фунтів.
Калеб пішов своєю дорогою, а хлоп’ята, добравшись до постелей, одразу лягли й поснули, як убиті.
XXII
КРИКИ ЛІСОВИКА ТА НІЧНИЙ БРОДЯГА
Наступного ранку, білуючи єнота, Сем та Ян обговорювали неприємну нічну пригоду. Вони дійшли згоди, що не слід про це згадувати в присутності Калеба, поки він сам не почне розмови, а Гаю окремо порадили не розпускати язика.
Обходячи вдосвіта всі "грязьові альбоми", Ян натрапив на той самий відбиток копита, який вже раніш привернув його увагу. Трохи нижче виднівся слід великого птаха, схожий на індичий. Хлопець привів Калеба поглянути на них. Старий мисливець сказав, що тут, безперечно, ходила синя чапля. Щождо іншого сліду, він зауважив:
— Мені самому не зовсім ясно. Схоже на слід великого оленя. Але тут на болоті оленів немає. Їх можна зустріти не ближче, як за десять миль. Коли трапляється лише один слід, то це не слід, а якась випадковість.
— Згоден, але я зустрічав багато таких слідів, хоча й не стільки, щоб вислідити по них звіра.
В сутінках Ян повертався на бівуак із здобиччю від "наскоку". Звідкілясь від гагати до нього долинув своєрідний скрегочучий звук, який усе гучнішав і раптом був заглушений страхітливим надривним виттям. Таке саме виття вони чули тоді, коли Гай першої ночі йшов на бівуак і зробив спробу налякати друзів. Крик повторився над головою, і Ян встиг розгледіти обриси великого птаха у вільному польоті.
Наступного дня мав куховарити Ян. Прокинувшись разом із сонцем, він пішов по воду й раптом побачив, як з берега ставу знялась велика синя чапля і, важко махаючи крилами, полетіла над верхівками дерев. Забувши про все на світі, хлопчик зачаровано стежив за птахом. Коли чапля зникла з очей, Ян пішов на те місце, звідки вона злетіла, й побачив багато великих слідів, як дві краплі схожих на той відбиток, що він його вже змалював. Безперечно, це був той самий птах, якого він бачив увечері. Таємниця вовка з хворою горлянкою була розгадана.
Таке пояснення задовольнило всіх, крім Гая. Третій Вождь стояв завжди на тому, що після заходу сонця ліс аж кишить ведмедями. Куди вони діваються вдень — було невідомо. А втім, він також запевняв, "що досі ще ні разу не зустрічав ні птаха, ні звіра, які могли б його налякати".
Калеб погодився з тим, що скрегочучий крик справді належав синій чаплі, але про виття на деревах і він нічого не міг сказати.
Вночі лунало багато голосів, які були вже більш-менш знайомі. Деякі з цих голосів, безперечно, належали птахам. Майже ніколи невгавав життєрадісний співочий горобець, а в зоряні ночі в мерехтливу синяву неба линула чиясь нескінченна чарівна пісня. Сплило багато часу, перш ніж Ян точно встановив, що то співала довгохвоста синиця. Зате він швидко розгадав таємницю моторошного крику, що його почули мисливці одного вечора після заходу сонця.
Дятел вийшов на свіже повітря, а його друзі сиділи в тіпі. Раптом до слуху Головного Вождя долинув якийсь незнайомий звук, схожий на жалісний стогін. Він розростався, гучнішав, і здавалось, йому не буде кінця. Сем покликав товаришів. Всі троє почали прислухатися разом.
— Вай-вай-вай-вай, — розлягалося в лісі благальне верещання, але тут же воно переходило в загрозливий хижий рик.
— Може, ще одна чапля? — тихо прошепотів Ян.
Проте звук наростав усе дужче й дужче, ніби десь поблизу вже нявчала якась велетенська кішка, а після неї подавала голос зголодніла пантера. На довгій, найвищій своїй ноті крик зненацька обривався, і тоді серед мертвої тиші дзвінко лунав приємний голосок співочого горобця.
У Маленького Бобра блискавкою промайнула згадка про те, що колись він чув цей голос у "Долині Яна". І він впевнено сказав:
— Хлопці, це рись.
Наступного дня Калеб потвердив, що Ян не помилився, а пізніше їм стало також відомо, що цієї ночі з отари Рафтена зникло ще одне ягня.
Вранці Ян узяв барабан, щоб трохи пограти, але зразу помітив, що він м’який і провислий.
— Ага! — сказав Маленький Бобер. — Буде дощ.
Калеб з приємним подивом глянув на хлопця.
— Ти справжній індієць, — похвалив він Яна. — Це для них вірна ознака. Якщо вранці барабан треба підігрівати на вогні, щоб він зазвучав, індійці завжди говорять: "Надвечір буде дощ".
Калеб засидівся допізна. Після обіду небо захмарилось, а незабаром почався і дощ. Хлоп’ята запросили старого до вечері. Дощ переходив у зливу. Калеб вийшов і прокопав рівчак навколо тіпі з водостоком у бік загати. Після вечері всі сиділи в тіпі біля вогню. Знявся вітер, і дощ почав заливати всередину. Ян змушений був вийти, щоб переставити димові жердини. В цей час він знову почув пронизливий крик. Хлопець повернувся в тіпі з оберемком сушняку й підкинув у вогонь. В тіпі стало видно, як удень. Вітер налітав поривами, брезент неприємно хлопав об жердини.
— Де ваша якірна мотузка? — запитав Калеб.
Сем подав йому вільний кінець. Другим кінцем вона була прив’язана до жердин угорі. Цією мотузкою хлоп’ятам не довелось користуватись, бо погода весь час була гарна.
Калеб вбив в землю дебелу палицю й об-мотав навколо неї якірну мотузку. Потім всі вийшли і глибше позабивали кілочки навколо тіпі. Після цього "індійське плем’я" відчуло впевненість, що тепер йому не страшна ніяка гроза.
Ніщо не вабило старого мисливця у власній хатині. Його спадкоємці почали забувати про те, що йому теж треба їсти, і ті жалюгідні крихти, які вони йому посилали, годились хіба для свиней. Як і кожного смертного, Калеба тягло в товариство людей. Тому не важко було умовити старого залишитись на ніч, якщо йому "не огидно буде спати на одному ліжкові з Гаєм". Отже Калеб і Турок зручно влаштувалися в тіпі, а надворі в цей час лютувала гроза.
— Гай, ти краще не чіпай брезенту, бо зробиться теча.