Маленькі дикуни

Сторінка 63 з 82

Ернест Сетон-Томпсон

XXI

ПОЛЮВАННЯ НА ЄНОТА

Ян не забував про намічене полювання на єнота й чекав його з великим нетерпінням. Через два дні, як тільки сонце сховалось за лісом, хлоп’ята пішли до Калеба, щоб нагадати йому про обіцяне. Вечір був паркий, але Яну здавалось, що більш підходящої погоди й вигадати не можна. Калеб посміявся, що вони обрали такий "прохолодний вечір", а потім вирішив, що коли вже йти, то йти пізніше.

— Сідайте, сідайте, хлоп’ята, — сказав він, бачачи, як вони переминаються з ноги на ногу, готові негайно виступити в похід. — Поспішати нікуди. Єноти виходять не раніше, як через три-чотиріи години після заходу сонця.

Калеб сидів і спокійно пихкав люлькою. Сем тим часом марно силкувався потоваришувати з старим Турком. Ян взявся перемальовувати пташині крила, прибиті до стіни, а Гай у виправленому й доповненому варіанті викладав свої подвига "в галузі полювання на оленів та бабаків й будував уже плани про те, як він славно переможе першого зустрічного єнота.

Наполягаючи на тому, що до місця полювання йти не менше години, Ян умовив компанію вирушити о дев’ятій годині. Калеб, за порадою Гая, взяв з собою маленьку сокиру.

Вони гукнули старого Турка і вийшли на шлях. Потім, під проводом Сема, перелізли через огорожу, поминули картопляне поле й опинились біля посіву кукурудзи на березі струмка.

— Вперед, Турок! Шукай, шукай! Шерш!

Вони присіли на межі, чекаючи дальшого розвитку подій.

Турок мав досить своєрідну вдачу. Він полював, коли йому заманеться й на кого йому заманеться. Господар міг привести його на місце, де водяться єноти, але не міг примусити ганятись за єнотом чи іншою звіриною, якщо пес того сам не бажав.

Калеб наказав хлопчикам не розмовляти, й вони тихенько сиділи, поглядаючи на собаку.

Вимахуючи хвостом і безперервно чмихаючи, Турок зашурхотів між кукурудзяним бадиллям. Мисливці напружено чекали. Проте собака біг усе далі й далі, так що, нарешті, його зовсім не стало чути.

Минуло кілька нескінченно довгих хвилин. Раптом з найвіддаленішого кінця ниви долинув тихенький писк, а за ним — басистий гавкіт собаки. У Яна стріпнулося серце.

— Він підняв звіра, — стиха промовив Сем.

— А я його перший почув, — пропищав Гай.

Ян хотів було кинутись за собакою. Йому траплялось не раз читати, що мисливці біжать на гавкіт собак, та Калеб стримав його.

— Зажди, хлопче. Це ще встигнеться. Ми поки що не знаємо, що там таке.

Турок, як це взагалі було характерно для тутешніх собак, почав бігати по всіх слідах і мало не по своїх власних; і тільки людина яка добре знала його вдачу, могла визначити з інтонації гавкоту, якого звіра він переслідує. Наші мисливці чекали довго й терпляче, але собака більше голосу не подавав. Нарешті щось близько зашаруділо: то повернувся Турок і розлігся біля ніг свого хазяїна.

— Іди, Турок, жени його!

Собака навіть не поворухнувся.

— Іди!

Калеб легенько стьобнув Турка лозиною. Тон підскочив, але тут же ліг знову, важко переводячи дух.

— Що це значить, містер Кларк? — запитав Ян.

— Не знаю. Може, він тільки на щось наколовся. Але ясно одне: сьогодні тут єнотів немає, і тепер їх не дочекаєшся. Ми прийшли дуже рано, та й для собаки надто парко.

— Давайте перейдемо через річку в ліс Бойля, — запропонував Дятел. — Може, там знайдемо щось цікаве. Ларрі Невіль клянеться, що бачив там однорога, коли повертався вночі від Гарні.

— Як ви вгадуєте по голосу, за ким женеться собака? — запитав Ян.

— Гм, — сказав у відповідь Калеб. — Це неважко, якщо добре знаєш місцевість, дичину та собаку. Звичайно, двох однакових собак не буває. Треба знати свого собаку, і якщо він розумний, від нього можна навчитись чудово розбиратися в слідах.

Річка на цю пору зовсім пересохла, і вони пройшли по її руслу. Прокладаючи дорогу крізь густий чагарник, мисливці навпомацки вийшли на поле Бернса і, залишивши його позаду, вступили в старезний ліс. Турок біля річки відстав від них і, знайшовши якусь ковбаню, викупався в ній. Він наздогнав мисливців на одній із просік, весь мокрий, але бадьорий, готовий негайно взятися за діло.

— Вперед, Турок!

Вони знову посідали й почали чекати, коли розвідник скаже своє слово.

На цей раз чекання було недовгим. Старий собака покружляв на місці, шумно втягнув носом повітря й тихенько заскиглив. Потім пройшов трохи далі, й тепер було чутно, як його хвіст бив по сухому кущу: "шур-шур, шур-шур".

— Чуєте? На цей раз він щось знайшов, — стиха промовив Калеб. — Почекаймо трохи.

Турок ламав над чимсь голову. Нарешті, щось собі з'ясувавши, він коротко гавкнув. Потім кинувся обнюхувати дерева, час від часу подаючи голос. З напрямку звуку можна було судити, що він петляє по лісу. Та ось гавкіт почав долинати з одного місця. Коли

— Що це значить, Калеб? — по-панібратському звернувся до старого Сем, забуваючи, що їх знайомство почалося дуже недавно.

— Не знаю, — відповів той.

— Чи не лисиця, часом? — запитав Ян.

Голос Турка, що пролунав десь біля огорожі, кроків за сто від мисливців, раптово обірвав їх розмову. Ссбака знову напав на гарячий слід. Враховуючи те, що перший слід кінчався теж біля огорожі, Калеб сказав:

— Це або єнот, або звичайна кішка. Ніякий інший звір не стане бігати по огорожі вночі.

Тепер легко було йти на розшуки: місяць світив ясно, а Турок гавкав на повні груди й не замовкав ні па мить. Голос його вів мисливців униз по струмку через маленькі болітця й калюжі.

— Еге! — промовив Калеб. — Кішки по воді не бігають. Це єнот.

Вони поспішили до Турка, бо зачули в його голосі нові закличні нотки.

— Ну то ж то! Наздоганяє! Так він гавкає, коли бачить звіра.

Проте цей гавкіт зненацька урвався, а замість нього почулось коротке, пронизливе скавчання на одному місці.

— Так би й давно! Загнав на дерево! Отже, це єнот.

Турок несамовито гавкав і кидався на стовбур величезної липи. Калеб пояснив:

— Єнот завжди обирає найвище і найтовше дерево в лісі. Кажіть, хто з вас добре лазить по деревах?

— Ян, — відгукнувся Сем.

— Ян, вилізеш на це?

— Спробую.

— Раніш давайте розкладемо багаття. Може, нам вдасться побачити його, — запропонував Дятел.

— Якби це був бабак, я б його вам за мить дістав, — писнув Яструбине Око, але ніхто не звернув на нього уваги.