— Де там тобі тягатися з нами! — в один голос вигукнули Сем і Гай і теж вистрілили. Стріла Сема вп’ялася оленю в ніс, і хлопець аж верескнув од радості.
Потім почали стріляти всі троє і стріляли доти, аж поки втикали стрілами всю голову.
На обід вони повернулись до тіпі. Товариші все нe підсміювалися з Яна, але той заявив Гаю:
— Ти зовсім не такий розумний, яким себе вважаєш, але цього разу ти подав мені непогану думку.
По обіді Ян роздобув мішок, футів у три завдовжки, і напхав його сіпом. Потім зробив менший мішечок, в два з половиною фути завдовжки та шість дюймів завтовшки, але з вигином, що поступово звужувався па одному кінці. Його він також натоптав сіпом, а тоді пришив кістяною голкою до більшого мішка. Вирізавши чотири палиці з м'якої сосни, Ян увіткнув їх, замість ніг, в ріжки великого мішка, а потім обмотав залишками мішковини, щоб вони не різнились від тулуба. З плоских шматочків кори він вирізав вуха, намалював, за прикладом Гая, чорні очі та ніс, обвів їх білою глиною і, на довершення всього, додав на кожному боці по великій чорній плямі на довгастому сірому тілі. Тепер було ясно, що це якась подоба оленя.
Товариші трохи допомагали Яну, хоч не припиняли своїх глузувань.
— Кого ти зібрався дурити? — запитав Гай.
— Вас обох, — відповів Ян.
— Дивись, як би цей бик та не кинувся на тебе, — засміявся Головний Вождь.
— Це ще не відомо, на мене чи на вас… Ну, годі патякати; залишайтеся тут, а я піду заховаю оленя. Нікуди не йдіть до мого повернення.
Ян подався з своїм опудалом на північ, потім за кущами повернув на схід і сховав його далеко від тієї лінії, по якій починав бігти. Повернувся він назад тією самою дорогою і крикнув:
— Готово!
Тоді мисливці виступили при повній зброї, і Ян проголосив:
— Хто перший побачить оленя — тому десять очок і право першого пострілу. Якщо він промаже, слідуючий підступає на п’ять кроків і стріляє. Промаже й цей — знов слідуючий наближається на п’ять кроків і стріляє.
І так далі й далі, аж поки хтось влучить в оленя. Тоді всі стріляють з того місця, звідки було пущено останню стрілу. Влучення в серце — десять очок, у сіре поле — п’ять. Це справжні рани, а в усіх інших місцях — тільки подряпини, за них дається одне очко. Якщо ніхто не влучить у серце, мені зараховується двадцять п’ять. Хто раніше знайде його, той буде оленем в наступний раз. Межа — дванадцять пострілів на кожного.
Довго шукали оленя два мисливці. Сем кидав зневажливі зауваження про сліди, яких цей звір не залишав, а Гай заглядав під кожний кущ. Гілка не міг похвалитись ні фізичною силою, ні особливою кмітливістю, зате його маленькі оченята гостро бачили й усе помічали.
— Бачу! — раптом заверещав він і показав туди, де за сімдесят п’ять кроків по прямій виднілося вухо й частина голови.
— Гілці — десять очок, — сказав Ян, роблячи відповідну помітку в записній книжечці.
Гай був на сьомому небі від свого успіху. Він приготував лук і сказав:
— Я міг би побачити вдвічі далі, коли б… коли б… це… коли б це було потрібно.
Він спустив тятиву, але стріла впала напівдорозі. Тоді Сем зауважив:
— Тепер я можу підступити на п’ять кроків. Якої величини кроки, не говориться?
— Ні.
— Чудово.
Сем почав скакати, мов кенгуру, й п’ять кроків у нього були варті добрих десяти. Відхилившись трохи набік, він з-за дерева добре бачив оленя, який тепер був від нього не більше, як за шістдесят п’ять кроків. Сем прицілився, але схибив. Тепер Гаю дали підійти на п’ять кроків. Цей також послав стрілу по молоко. Нарешті, з відстані в тридцять кроків Сем, стріляючи мимо дерева, влучив у сірий бік оленя.
— Добрий постріл! Справжня рана! Запишемо п’ять Великому Вождю! Тепер стріляйте з цього місця, — сказав Ян. — Тільки чому й мені не постріляти нарівні з іншими?
— Тому, що ти олень, і це було б самогубством, — заперечив Сем. — Та нехай уже, можеш стріляти. Все одно промажеш.
Така заява була безпідставною, і Ян вирішив теж спробувати щастя. Дві чи три стріли вп’ялися в рудувате стегно звірини, три чи чотири — в дерево, що стояло напівдорозі майже на одній лінії з оленем, одна чи дві — в ніс, і раптом… ура! — Гай влучив просто в серце й цим поклав кінець змаганням. Всі троє подались виймати та лічити свої стріли.
Гай був на першому місці: попадання в серце — десять, одна рана — п’ять, одна подряпина — одно, та ще за те, що перший помітив оленя — десять, усього двадцять шість очок! Сем зробив дві рани та дві подряпини. Він мав дванадцять очок. А Ян — одну рану і п’ять подряпин — десять очок. Олень, обтиканий стрілами, нагадував старого дикобраза, а сяючий Гай почував себе справжнім героєм.
— Учіться в мене, як полювати оленів! На другий раз я йому з першого пострілу в серце влучу!
— Е, ні, ти ж будеш оленем і стрілятимеш тільки після нас обох.
Гай був у захопленні від нової гри. Він гордо взяв на плечі опудало й пішов його ховати, надумавши будь-що збити своїх товаришів з пантелику. Засунувши оленя в густий чагарник із східного боку табору, він оббіг кругом і з’явився з заходу з криком:
— Готово!
Розшуки були довгими, але не увінчалися успіхом.
— Що ж тепер робити? Кому лічити? — запитав Дятел.
— Раз оленя не знайдено, тому, хто його ховав, — двадцять п’ять очок, — відповів винахідник гри.
Знову Гай переміг.
— От весела гра! — захоплено вигукнув він.
— Мені здається, що в ній чогось невистачає. Олень мусить залишати сліди.
— Це вірно, — погодився Я". — Чи не може він тягти за собою дрючок?
— Якби на снігу, це було б легко.
— А знаєш що, Сем? Давай нарвемо папірців, і олень залишатиме паперовий слід.
— Оце діло!
Вони побігли на бівуак. Весь папір, який тільки трапився під руку, було подрано на дрібненькі клаптики й покладено в спеціальну "торбу слідів".
Через те, що в останній раз ніхто не розшукав оленя, Гай мав право знову почати гру.
Гай зробив дуже заплутаний слід і так старанно заховав оленя, що хлопчики мало не наскочили на нього, й побачили його лише за п’ятнадцять кроків. Сему було зараховано десять очок за знахідку. Він вистрілив і схибив. Ян підступив на п’ять кроків, але надто поквапився і теж промахнувся. Нарешті Гай пустив стрілу з відстані в п’ять кроків і, звичайно, влучив оленеві в серце. Від цілого ряду перемог у Гілки запаморочилась голова, і він почав вихвалятись поза всякі межі. Ясно, що треба було обмежити кінечну відстань. Встановили нове правило: "Не підступати до цілі ближче, ніж за п’ятнадцять кроків".