Знахарка весело хихикнула.
— А це золототисячник од виразок у роті… Піпсісева помагає від пропасниці та ревматизму. Вона виростає скрізь, де є ці хвороби. Подивись, на білій квітці червоні цяточки, як у людей з пропасницею… Ось м’ята, вона рятує, коли хто отруїться спазмовим коренем. Ці рослини і в лісі ростуть одна біля одної…
…Ось червиве сім'я від глистів. Бачиш дрібних черв’ячків на листі?.. Це плевритовий корінь… А осьдечки… О!.. Це найчудодійніша цілюща травка, — вона лікує від усього. Одні рослини від одних хвороб, інші — від інших. Але якщо ти не знаєш, що давати, бери цю траву — і ти ніколи не допустишся помилки, її показав мені один індієць. Він таки дещо знав…
Розповідаючи, вона посмоктувала свою коротеньку люльку й щохвилини спльовувала на гарячу грубку, але ніколи не забувала з суто жіночою акуратністю витерти рот кістлявою рукою.
Ян квапливо записував назви рослин, але відмовився від спроб робити малюнки чи навіть хоча б коротенькі нотатки.
— А ти, хлопче, прив’яжи папірці з назвами до трав і зберігай їх. Так робив доктор Кармартін, коли у мене вчився. Еге, правильно, — додала вона, коли Ян послухав її поради й почав прикріплювати до кожного стебла паперовий ярличок з назвою рослини.
— Який чудний віник! — сказав Ян, побачивши в кутку щось незвичайне, але явно призначене для підмітання.
— Еге. Буковий. Це Ларрі зробив.
— А хто такий Ларрі?
— Мій хлопчик (Ларрі було вже під шістдесят). Він робить віники з синього бука.
— Як? — запитав Ян, взявши віник у руки й з цікавістю розглядаючи його.
— Та хіба як — ножем. Ларрі дуже любить стругати. Він бере цурочки синього бука, дюймів у три завтовшки, струже їх уподовж, але стружок до кінця не знімає, а дає їм закручуватись.
— Як на молитовних паличках?
— Еге, саме так, тільки стружки довші, а синій бук, як тобі відомо, дуже міцний. Коли цурка потоншає до одного дюйма, він вивертає всі стружки і зв’язує їх смужкою шкіряного дерева. Потім прироблює держак, підрівнює сокирою мітелку, дає їй просохнути — та й готово. Кращих віників ніде не знайдеш. В нашій родині завжди були такі віники, поки Ларрі не оженився на Кітті Кон-нар, нікчемі з нікчем. Я сама була проти цієї гордячки. Крім покупних товарів, вона знати нічого не хоче! А до неї жоден пристойний парубок не сватався, поки вона не злапала мого Ларрі. Атож, я не боюся казати правду, — саме злапала! — з притиском вигукнула стара, і її схвильованість говорила про якесь родинне нещастя.
В цю хвилину відчинилися двері й до хати зайшла Бідді. Через те, що вона була дочкою злополучної Кітті, розмова на цю тему урвалась.
— Як я рада вас бачити! Коли ж ви назовсім переселитеся в наші краї? — привітала дівчина Яна.
Поки вони розмовляли, бабуся ковтнула з пляшки чимало рідини, яка за кольором та запахом дуже скиталась на "бальзам для легенів".
— А ти сьогодні рано, Бідді,— зауважила бабуся.
— Еге. Тільки вийшло пізно. Вчитель каже, що так буває завжди, коли йти зі сходу на захід.
— Я порадую тебе: Ян залишиться пообідати з нами. Качки з зеленим горошком у нас немає, та нічого бога гнівити, знайдеться чим пригостити хлопця. Бачиш, Ян, у святкові дні Бідді завжди готує мені обід, а в будні я вже сама варю собі юшку. Сплю наодинці з собакою, кішкою та яблуками. Яблук залишилася жменька, але ті, що є,— всі твої. Не соромся, голубе, їж на здоров’ячко,
І вона відгорнула сірі простирадла, під якими лежали останніх півдесятка червонобоких яблук.
— А вам не страшно спати самій, бабусю?
— Кого ж мені боятись? Злодії лише один раз вдерлись до мене, та я віднадила їх назавжди. Вони прийшли вночі, а я прокинулась, сіла на постелі та й кажу: "Чого ви шукаєте?"— "Грошей", відповідають вони. Ходили чутки, що я продала корову за двадцять п’ять доларів. "Ну зачекайте, я встану, допоможу вам, — сказала я, — бо відколи я зібрала яблука, то не бачила жодного цента". "Дай нам двадцять п’ять доларів, а не даси — порішим тебе". — "Любі, не можу вам дати навіть двадцяти п’яти центів, — сказала я, — а до смерті я вже готова". Тоді один злодій, невеличкий на зріст і широченний, як оці двері, питає: "Хіба ти не продала корову?" — "Ви знайдете її у хліві, — відповіла я. — Тільки не варто б її турбувати вві сні: від переляку в неї пропадає молоко". І тут обидва злодії нарешті зрозуміли, що пошилися в дурні, й почали реготати. Потім маленький сказав: "Гаразд, бабусю, живи собі спокійно, тільки про нас нікому нічичирк". Другий злодій похмуро мовчав. "Ні пари з вуст, — пообіцяла я, — до того ж ми станемо друзями". Вони попрямували до дверей, а я їм гукнула: "Заждіть! Хіба можна, щоб друзі пішли від мене й не попоїли? Одверніться, будь ласка, я накину спідницю". Я встала, одяглася й кажу: "Я пригощу вас найкращим бальзамом для легенів". Тут низенький парубійко так закашлявся, таким зайшовся кашлем, що я навіть подумала, чи не коклюш у нього. А другий був наче не при собі, і меншенький усе збиткувався з нього. Я помітила, що цей шульга або ж удає такого. Але до пляшки він потягнувся правою рукою, і на ній виявилось тільки три пальці. В обох були величезні, чорні й страшні бороди, — я ці бороди скрізь упізнаю! Голова низенького була обмотана якоюсь ганчіркою. Він сказав, що в нього болять зуби. Та хіба зуби болять під чуприною? Коли вони зібралися йти, низенький поклав мені в руку долар і сказав: "Це все, що в нас є". — "Спасибі, люди добрі,— відповіла я. — Це перші гроші, які я бачу, відколи зібрала яблука. Коли вам щось потрібно буде, не забувайте про мене".
Стара явно пишалася своєю перемогою.
— Бабусю, ви знаєте, якими фарбами користуються індійці? — запитав Ян, повертаючись до того, що його більше цікавило.
— А чому ж ні, хлопчику? Вони йдуть до крамниці й купують їх у пакетиках, як і ми.
— А раніше, коли ще не було крамниць, вони вміли добувати фарби з лісових рослин?
— Звісно, що вміли. У лісі є все, що треба для людини.
— Які ж вони брали рослини?
— Різні, дивлячись для чого.
— А все ж таки?
Переконавшись, що загальні питання нічого не дають, Ян почав розпитувати конкретніше:
— Чим вони фарбували в жовте голки дикобраза? Я говорю про ті часи, коли ще не було магазинних фарб.