Хлоп’ята зосереджено прислухались до цієї серенади, коли з купи великих дерев пролунало високе, але неголосне "уа-уа-уа-уа-уа-уа-уа-уа!"
— Що це? — вигукнув Ян.
Тремтливий пронизливий крик повторився знову, але, очевидно, ближче. Він здавався надто різким для птаха, і Сем прошепотів:
— Єнот. Це крик єнота. Коли зберуть хліб, ми прийдемо сюди на полювання.
— О Сем, це буде чудово! — захоплено вигукнув Ян — Шкода, що не зараз. Я ніколи не бачив полювання на єнота і взагалі справжнього полювання. А хіба неодмінно треба чекати?
— Авжеж. Єнота тоді легше знайти. Тільки скажи: "Сьогодні вночі я буду з своїми собаками на такому-то покосі", і єноти неодмінно прийдуть саме туди.
— Їх тут і зараз багато. Щойно ми чули одного, а ось і другий.
У деревах пролунав довгий, протяглий крик:
— Лайл-лайл-лайллайл-лайл-лай-лу-у-у!
Він дуже нагадував попередній, але був набагато ніжніший і милозвучніший.
— Ти помиляєшся, — сказав Сем. — І навіть багато мисливців так помиляється. Це кричить горласта сова. Голос у неї свистячий і ніжніший за єнотів.
Ніжний, мелодичний звук повторився ще кілька разів, і лише тоді Ян розібрав, що єнот кричить пронизливіше, різкіше. А між тим багато мисливців не помічають цієї різниці.
Коли друзі наблизились до дерева, з якого через певні проміжки часу кричала сова, чиясь велика сіра тінь безшумно промайнула над їх головами, закривши на мить яскраві зорі.
— Бачив, бачив? — прошепотів Сем. — Ото й була горласта сова. Але вона не дуже горлає, правда?
Незабаром після цього Яну довелось прочитати вірш Лауелля, де було сказано:
Сови горластої квиління —
То найніжніша в світі пісня…
І Ян мимоволі подумав, яке безглузде прізвисько дали їй люди.
— Я хочу піти на єнотів, — вів далі Ян, і в його голосі зазвучали вперті нотки, що так різко контрастували його звичайній ввічливості.
— Ну, гаразд, — відповів Сем, який уже добре знав, що означають ті нотки. — Якщо дуже хочеш, підемо. Зрештою, можна й зараз.
— Признатися тобі,— додав він трохи згодом, — то про тварин я знаю більше, ніж про птахів. Може, зубний лікар і важна птиця, але моя мрія — побути хоч трохи мисливцем, і я взяв з тата обіцянку якось побродити зі мною в лісі. А раптом у Довгому Болоті, що за десять миль звідси, ми знайдемо оленів! Шкода тільки, що тато посварився з Калебом. Калеб чудово знає ліс, а його старий гончак вислідив більше єнотів, ніж ти можеш підкинути палиць по неділях за цілий місяць.
— Якщо то був єдиний в цій місцевості єнот, я все одно його добуду. От побачиш! — палко вигукнув Ян.
— Прекрасно, вірю! — відповів Сем, і в його голосі прозвучало змішане почуття щирого захоплення й подиву.
Була десята година, коли друзі повернулись додому. Всі вже спали, за винятком містера Рафтена. Хлопчики теж одразу полягали, а на ранок, пішовши в амбар, вони побачили, що Сі не тільки пришив та підрубив димові клапани, але й заново поперешивав усі латки та підрубив знизу покришку тіпі, вклавши в рубець тонку мотузку. Тепер усе було готове.
Не гаючи марно часу, хлоп’ята перенесли покришку на місце майбутнього табору. Ян прихопив з собою сокиру. Коли вони проходили повз живопліт біля струмка, де починалось болото, Ян сказав:
— Ссм, я хочу прокласти мічену стежку для старого Калеба. Як її мітять?
— Через кожних п’ять-шість кроків роблять зарубки на деревах.
— Отак?
Ян рубонув дерево в трьох місцях, і на ньому з’явилося три білих плями, або мітки.
— Ні, це "мітка трапера", що показує, де його пастка, а "мітка шляху" ставиться з обох боків дерева, — отак. Тоді її видно, куди б ти не йшов. А якщо збираються ходити по стежці вночі, тоді зарубки роблять глибшими.
VIII
СВЯЩЕННИЙ ВОГОНЬ
— Десять товстих жердин і дві довших, тонких, — сказав Ян, проглядаючи свої нотатки.
Незабаром жердини були зрубані й перенесені на місце табору.
— Треба зв’язати їх докупи на одній висоті з покриттям тіпі…
— Зв’язати? А чим?
— Він сказав сиром’ятним ременем, але він також говорив, що покриття треба робити із шкур. Боюсь, що нам просто доведеться взяти найзвичайнісіньку мотузку, — і Ян зашарівся від такої пропозиції.
— Я це передбачав, — промовив Ссм, — і поклав довжелезну вірьовку в брезент, тільки не зважився сказати тобі вдома.
Друзі міцно зв’язали мотузкою триніжок і вбили його в землю. Незабаром дев’ять жердин стояли, з рівними проміжками, по правильному дванадцятифутовому колу, бо тіпі в дванадцять футів висотою мають звичайно і дванадцять футів упоперек. Всі жердини були добре укріплені мотузками, а десята, остання, з покриттям, прив’язаним до неї за виступ між клапанами, поставлена навпроти майбутніх дверей. Потім з допомогою двох довгих "димових жердин" покриття було обведене навколо кістяка. Тепер потрібні були з’єднувальні шпильки.
Ян спробував наробити їх із пагонів горішини, але товста, м’яка серцевина кришилась і кожного разу ламалась у найвідповідальнішому місці. Побачивши таку справу, Ссм сказав:
— Для дерев’яних шпильок незамінимий білий дуб.
Він тут же вирубав цурку з білого дуба, розколов її навпіл, потім кожну половину розколов знову, потім ще і ще раз, аж поки вийшли зовсім тоненькі кілочки, які він загострив і обтесав ножем. Ян також узяв сокиру, щоб розколоти другу цурку, але в нього сокира не йшла по волокну, а відхилялася вбік.
— Не так, — пояснив Сем. — Завжди треба половинити, інакше, крім трісок, нічого не буде. От порозколюй зиму колоди, то й навчишся це робити.
Десять шпильок мали по вісім дюймів у довжину й чверть дюйма у товщину. Вони встромлялись, як сталеві шпильки кравців, але для цього попередньо були заготовлені дірочки. Ну ясно, що для краси кожна шпилька ретельно підточувалась і підганялась одна до одної.
Нарешті покриття було напнуте. Залишалось тільки закріпити тіпі внизу.
— Приготуй десять дубових кілків, Сем, у фут завдовжки і в дюйм завтовшки. Я придумав, як її укріпити.
Ян відрізав десять шматків мотузки по два фути й поробив дірочки приблизно через кожні три фути вздовж усього нижнього краю покриття і трохи вище довгої вірьовки, протягнутої у зовнішній шов. У кожну дірочку він протягав двофутовий відрізок мотузки і зашморгував його тугим вузлом. Таким чином вийшло десять петель, які він накинув на вбиті в землю кілки. Намет був укріплений на славу і мав чудесний вигляд. Наближався час найбільшої з усіх церемоній — розпалення першого вогню.