Маленькі дикуни

Сторінка 10 з 82

Ернест Сетон-Томпсон

III

ВІГВАМ

Хлопчики вирішили взятися за справу наступного дня. Закінчивши урочну роботу, вони подалися в ліс шукати місце для майбутнього табору.

Недалеко від ферми через луг протікав струмок, або, як вони його називали, потік; струмок прорізав живоплоти і з дзюркотом плинув у напрямку лісу. Береги, спочатку голі, вкриті лиш буйнозеленою травою, упиралися далі в густі зарослі кедру, де струмок поглинало болото. Сюди не вела вторована стежка, але Сем сказав, що за кедровим гаєм є чудовий горбок. І справді, підвищення, як взяти на око, ніби наскрізь проходило через ліс і кроків на сто вклинювалось у болото. Чудове місце для бівуаку — високе, сухе, захищене могутнім лісом; з одного боку — потік, а довкола — болото з непролазною гущавиною кедрів.

Ян був у захваті. Сем теж відчував піднесення. Вій прихопив з дому сокиру й готовий був приступити до будівництва хоч зараз.

Але Ян увесь ранок про щось посилено думав і тепер сказав:

— Сем, ми будемо індійцями, а не білими мисливцями. Білі не такі спритні.

— Дурниці, — відповів Сем. — Тато говорить, що білий усе може зробити краще за індійця.

— Що ти! — палко заперечив Яи. — Білий мисливець не знайде сліду ноги в мокасині на гранітній скелі. Білий мисливець не може жити в лісі й усе робити самим тільки ножем. А хіба білий мисливець уміє стріляти з лука або ловити звірів саморобним сільцем? Не вміє! І ще жоден білий мисливець не зробив човника з березової кори.

Потім, змінивши тон, Ян повів далі:

— Адже ми, Сем, хочемо стати найкращими мисливцями, щоб підготуватись до життя на Заході. Тож давай жити, як справжні індійці, й робити все, як вони.

Так чи не так, але пропозиція виглядала цікавою і привабливою, і Сем погодився "спробувати".

Тоді Ян нагадав:

— Індійці не живуть у хатах. Вони живуть у тіпі. Чом би й нам не поставити тіпі?

— Це було б чудово, — сказав Сем, який добре знав з картинок, як виглядають житла' індійців. — Але з чого ми її зробимо?

— От слухай, — відповів Ян, задоволений з того, що настала його черга керувати. — Індійці з долин роблять свої тіпі із шкур, а індійці, що живуть у лісах, будують житла переважно з березової кори.

— Ну, тут ні шкур ні березової кори не знайдеш навіть на тіпі для білки, щоб вона сиділа в ній та лущила собі горішки.

— Можна взяти кору в’яза.

— Оце вже інша справа, — відповів Сем. — Узимку ми зрубали багато в’язів, і тепер дрібниця зняти з них кору. Але спершу треба розробити план.

Пропозиція була слушною, і Ян самостійно не додумався б до цього. Очевидно, він спершу почав би зносити докупи матеріал, а потім уже взявся б за план Але Сем був привчений до обдуманої праці.

Ян швиденько накидав на гладенькому стовбурі контур індійської тіпі, ЯК він її пам’ятав.

— Здається, форма така. Жердини трохи висунуті, тут отвір для диму, внизу — двері…

— Схоже на те, що ти її ніколи не бачив, — з грубуватою прямотою зауважив Сем. — А проте можна спробувати. Які будуть розміри?

Порішили, що цілком вистачить восьми футів у висоту й стільки ж в основі. Миттю було зрубано чотири десятифутових жердини. Сем їх обтесував на місці зрубу, а Ян переносив на рівну галявину біля струмка.

— А чим же ми їх зв’яжемо? — запитав Ян.

— Тобі потрібен мотузок?

— Так, але нам треба знайти його в лісі. Справжній мотузок для цього не годиться.

— Я придумав, — сказав Сем. — Коли тато городив подвійний тин навколо саду, він зв’язував кожну пару кілків угорі вербовою лозиною.

— Правильно, я й забув, — відповів Ян,

Хлопчики негайно взялись до роботи, намагаючись зв’язати докупи верхні кінці жердин гнучкими вербовими лозинами. Але в них нічого не виходило: треба було дуже туго стягувати лозини, та й тоді вони одразу розповзались, як тільки їх відпускали. Хлоп’ята були вже готові плюнути на індійські звичаї і позв’язувати жердини трав’яними перевеслами, як раптом почули позад себе чиєсь приглушене кахикання. Обернувшись, вони побачили Вільяма Рафтена, який стояв, заклавши руки за спину, в такій позі, ніби вже не одну годину стежив за ними.

Друзі сторопіли. Рафтен мав звичку виростати, мов з-під землі, там, де тільки щось затівалось. Коли справа йому не подобалась, він не соромився в кількох глузливих зауваженнях висловити своє невдоволення. От і зараз хлоп’ята не знали, як Вільям Рафтен сприйме їх витівку, і з тривогою поглядали на нього. Звісно, коли б вони гаяли отак робочий час, він розгнівався б і відіслав їх додому, але ці години були відведені їм на розваги. Тому Рафтен лиш запитливо подивився на них і спроквола кинув:

— Гей, ви, хлоп’ята!

У Сема відлягло від серця: батько сказав би "шибеники", якби він сердився.

— Навіщо ви марнуєте час? (У Яна похололо в грудях). Для чого робите дурну роботу, зв’язуючи лозою оцю штуковину? Все одно лоза не триматиме. Краще наробіть перевесел або взяли б уже мотузку в сараї.

Хлопчики з полегкістю зітхнули, хоч усе ще побоювались, що за цим привітним вступом посипляться громи. Сем мовчав. Відповідати почав Ян.

— Нам заборонено користуватися тим, чого не мають індійці або чого не можна знайти в лісі.

— А хто ж вам заборонив?

— Правила.

— Он що! — сказав Вільям, ніби це його дуже здивувало. — Розумію! Ходімте зі мною!

Він заглибився в ліс, щось розшукуючи, і, нарешті, зупинився перед якимсь низькорослим чагарником.

— Ян, ти знаєш, що це?

— Ні, сер.

— Ну, то подивимось, який з тебе силач! Зламай гілочку.

Ян спробував. Серцевина була досить ламкою, зате кора, — тонка, гладенька й м'яка, — здавалась міцнішою за шкіру, і в хлопця невистачало сили, щоб відірвати навіть вузеньку смужку.

— Це шкіряне дерево, — сказав Рафтен.—

Індійці завжди ним користуються, і ми теж користувались, як оселилися тут.

Хлоп’ята чекали доброго прочухана і раптом дістали таку допомогу! Все пояснювалось тим що це був "час для забав". Рафтен пішов, але на прощання нагадав:

— Через півтори години треба годувати свиней.

— Бачиш, тато добрии, коли не забувають про роботу, — з гордістю сказав Сем. — І як це я забув про шкіряне дерево? Я часто чув, що за старих часів, коли невистачало мотузок, ним користувались, щоб зав’язувати мішки, а індійці ще зв’язували ним полонених. Це справді те, що нам треба!