Він підніс горизонтально чотири пальці, показуючи, скільки налитії віскі, а коли А-Га спитав якого, — відповів:
— Шотландського, ірландського, бурбонського, житнього — яке буде під рукою.
Грейм заперечливо хитнув китайцеві головою — він, мовляв, більш не хоче, — й засміявся до ірландця:
— Мене, Теренсе, не підпоїте. Я ще не забув, що ви зробили з О’Геєм.
— Невже ви думаєте, що то я навмисне? — здивувався Макфейн. — Кажуть, буває в людини такий стан, коли її однією чаркою можна звалити, наче довбнею по голові.
— І у вас теж? — спитав Грейм.
— Не знаю, мене ще ніколи не били довбнею по голові. Мій життєвий досвід вельми вбогий.
— Теренсе, ти ж почав щось казати… про місіс Форест, — нагадав Лео. — І здається, щось дуже гарне.
— А яке ще про неї можна сказати? — суворо відмовив Теренс. — Отож я казав, що вона схожа на пташку. Але не на якусь там мізерну стрибушку-трясихвістку і не на тиху, статечну голубку, а на веселу пташку, як оті дикі канарки, що купаються тут у водограях, увесь час щебечуть, співають, розбризкують воду на сонці, а груди їхні сяють золотом, немов то серденятка в них палають. Ось яка вона, Маленька господиня. Я чимало спостерігав її.
Усе на світі — на землі, під землею, в небесах — красить її дні: і зухвалий пурпур приземкуватого мирту, що має не більше права пишатись, ніж бліда лаванда, і одинока червона рожа, що гойдається у вітровій купелі — пишна троянда "герцогиня", щойно розквітла під сонцем, "рожева як світанок, Теренсе, і ніжна, мов поцілунок", — як одного разу сказала мені вона сама.
Усе втіха для неї: срібне іржання Принцеси, і дзвіночки отар у морозяний ранок, і білий шовковий візерунок з ангорських кіз на зеленому схилі, й багряні смуги люпину попід огорожами, і висока нагріта трава по узбіччях доріг, і руді, обпалені сонцем пагорби, схожі на левів, що скрадаються, припавши до землі,— і я сам бачив, з якою чисто фізичною насолодою Маленька господиня купає шию й оголені руки в промінні благодатного сонця.
— Вона — душа краси, — прошепотів Лео. — Як добре я розумію, що за таких жінок можна вмирати!
— Але можна й жити для них, і любити ці прекрасні створіння, — додав Теренс. — Слухайте, містере Грейме, я вам відкрию одну таємницю. Ми, філософи мидронового гаю, недобитки життєвих бур, тріски, закинені хвилями в тиховіддя Дікової щедрості, становимо братство закоханих. І дама серця у всіх нас одна — це Маленька господиня. Хоч наше життя спливає в балачках та мареннях і ми б ані пальцем не ворухнули за батьківщину, за бога, за чорта, але ми всі лицарі Маленької господині, ми присягли їй на вірність.
— Ми ладні вмерти за неї,— підтвердив Лео, повільно кивнувши головою.
— Ні, синку, ми ладні жити й битися за неї. Вмерти — це найлегше.
Грейм ловив кожне його слово. Юнак не збагнув нічого, але в блакитних кельтових очах, що пильно дивились на Грейма з-під кучми сивуватого волосся, неважко було прочитати, що він усе знає.
За дверима почулись чоловічі голоси — хтось спускався сходами. Коли ввійшли Мартінес із Дар Гаялем, Теренс уже говорив:
— Кажуть, на Каталіні чудова погода, а тунці клюють як скажені.
А-Га знову приніс коктейлі. Діла йому було чимало, бо тим часом надійшли ще й Генкок із Фрелігом. Теренс підряд хилив усі трунки, які з незворушним обличчям, на свій вибір, подавав йому китаєць, а сам по-батьківському напучував Лео не вдаватись у таку гидку, мерзенну звичку, як пияцтво.
Увійшов А-Гов із якимсь згорненим папірцем у руці й нерішуче розглянувся — кому б його віддати.
— Давай сюди, жовтолиций Меркурію, — кивнув йому рукою Теренс.
Перебігши папірця очима, він пояснив:
— Це прохання до нас, і то викладене вельми переконливо. Воно свідчить також, що приїхали Ернестіна й Лут, бо це вони писали. Ось слухайте! — і він прочитав: "О славні й шляхетні олені! Дві бідні, смиренні олениці, самотньо блукаючи в лісі, уклінно просять, щоб ви перед вечерею зволили на малу часинку допустити їх у свій табун".
— Накрутили! — сказав Теренс. — Але прохання слушне. Тут панує закон — добрячий закон, його Дік установив: більярдна — це чоловіче царство, і спідниці сюди допускаються тільки за одностайною згодою чоловіків. Ну як, готовий табун дати відповідь? Хто згоден, хай скаже: "Так". Хто проти? Нема. Ухвалено одноголосно. А-Гов, веди панночок сюди. Лети по них, мов на крилах.
— "В сандалях, скутих із корон царів…" — додав Лео, вимовляючи слова вірша з насолодою і шанобою.
— "Ступатиме по ночі вівтарях", — докінчив Теренс. — Той, хто написав ці рядки, — великий поет. Він друг Лео й Діка, і я пишаюся тим, що він і мій друг.
— А оцей рядок! — підхопив Лео. — 3 того самого сонета, — пояснив він Греймові.— Слухайте, яка музика! "І чутиме зорі Аврори спів…" Слухайте, слухайте! — провадив юнак аж здушеним від захвату голосом, — "І виліпить з минулої краси ту мрію, що майбутні ждуть часи…"
Він умовк і сором’язливо підвівся привітати Полиних сестер, що стали на порозі.
Вечеря минула, як завжди при "мудрецях з мадронового гаю". Дік, своїм звичаєм, завзято сперечався, зчепившись із Генкоком за Берісона, і громив його метафізику з позицій суворого реаліста.
— Ваш Бергсон, Аароне, шарлатан, а не філософ, — такий був його вирок. — Він носиться зі стародавньою шаманською торбою метафізичних фокусів, тільки заличкованих і розцяцькованих найновішими даними науки.
— Це правда, — погодився Теренс. — Бергсон — не мислитель, а шарлатан. Того ж то він такий популярний…
— Не згоден! — перебив Генкок.
— Зажди трошки, Аароне. У мене наклюнулась думка, дай її схопити, поки вона не випурхнула в небесну блакить. Дік спіймав Бергсона на гарячому: той таки чимало накрав зі скарбниці науки. Навіть свою самовпевнену бадьорість він поцупив з дарвінівської моралі сили, що заснована на законі природного добору: виживав найпристосованіший. І що він з нею зробив? Підмастив трохи Джеймсовим прагматизмом[142], підсолодив надією на воскресіння з мертвих, що ніколи не вмирала в людському серці, під-глазурував ідеєю Ніцше, що "успіх народжується з надмірності"…
— Ідеєю Уайльда, хотіли ви сказати, — поправила його Ернестіна.