"Мудреці з мадронового гаю" вперше чули цю Дікову пісню і привітали її гучними оплесками. Генкок знайшов у ній привід поновити дискусію і вже почав розвивати в Бергсоновому дусі біологічне визначення кохання, та його спинив Теренс, помітивши вираз огиди, що майнув по обличчю Лео.
— Будь ласка, пані моя, заспівайте ще, — попросив Теренс. — Про кохання. Тільки про кохання. Я давно знаю, що мені найкраще думається про зорі під жіночий спів.
Трохи перегодя до зали ввійшов А-Гей. Діждавшись, поки Пола доспівала пісню, він підійшов нечутно до Грейма й подав йому телеграму. Дік невдоволено позирнув на служника.
— Я гадаю — дуже важлива, — пояснив китаєць.
— Хто привіз? — спитав Дік.
— Я привіз, — відповів А-Гей. — Нічний черговий з Ельдорадо телефоном подзвонив. Сказав — важлива. Я поїхав.
— Справді, важлива, — підтвердив Грейм, дочитавши телеграму. — Діку, сьогодні ще буде поїзд на Сан-Франціско?
— Стривай, А-Гей, — глянувши на годинника, спинив Дік служника, що вже рушив до дверей. — Який поїзд на Сан-Франціско спиняється в Ельдорадо?
— Об одинадцятій десять, — вразу відповів китаєць. — Часу досить. Не забагато. Кликати шофера?
Дік кивнув головою.
— Тобі справді треба їхати сьогодні? — спитав він Грейма.
— Так. Дуже важливе діло. Я встигну зібратись?
Дік ще раз кивнув головою А-Геєві, а Грейму відповів:
— Якраз устигнеш укинути в валізку, що треба.
Тоді знов обернувся до китайця:
— А-Гов ще не спить?
— Ні, сер.
— Пошли його до кімнати містера Грейма, нехай допоможе збиратись, а як машину подадуть, скажеш мені. Тільки хай Сондерс бере не лімузина, а спортивну.
— Гарний чолов’яга, як дуб, — мовив Теренс, коли Грейм вийшов.
Мудреці обступили Діка, тільки Пола лишилась за фортеп’яно, але й вона слухала.
— Один з небагатьох, із ким би я не побоявся піти в вогонь, і в воду, і до дідька в зуби, — говорив Дік. — Він був на "Незермірі", коли вона сіла на рифи біля острова Панго під час урагану дев’яносто сьомого року. Панго — це просто смужечка піску, заввишки дванадцять футів над рівнем припливу, поросла кокосовими пальмами, але безлюдна. Серед пасажирів було сорок жінок — дружини англійських офіцерів тощо. У Івена рука була розпухла, як колода, — гадюка вкусила.
Море бурхало, човном не попливеш. Дві спущені шлюпки розбились, і веслярі потонули. Четверо матросів один за одним зголошувались уплав перетягти тонку линву на берег, і кожного витягали за ту линву назад уже мертвим. Як відв’язували останнього, Грейм, із хворою рукою, роздягся й зголосився пливти. І доплив, хоча як викинуло його хвилею на берег, то зламало ту руку й троє ребер. Одначе він спромігся прив’язати линву, поки зомлів. Тоді шестеро, держачись за неї, потягли на берег грубшу линву. Четверо допливло. І тільки однієї жінки з сорока не врятували: вмерла з переляку, бо мала слабе серце.
Я потім розпитував його, так він же мов той англісць, слова зайвого не витягнеш. Сказав тільки, що видужав швидко. Він гадав, що морська вода, велике напруження і перелами кісток якось збили вплив гадючої отрути.
До зали з різних кінців водночас увійшли А-Геіі і Грейм. Дік помітив, що перший Греймів погляд був звернений до Поли.
— Все готове, сер, — доповів китаєць.
Дік налагодився провести гостя до машини, а Пола, видно було, не збиралась виходити. Грейм рушив до неї, щоб перепросити за раптовий від’їзд та попрощатись, як годиться.
І Пола, ще під враженням того, що тільки-но розповідав Дік, замилувалась прегарним видовищем — легкою й гордою поставою Греймової голови, і недбало зачесаним, вигорілим на сонці чубом, і легкістю рухів, аж дивною в такому рославому й плечистому чоловікові. Коли він підступив ближче, вона спинила погляд на його довгастих сірих очах з ледь важкуватими повіками, що робили його схожим на непокірливого насупленого хлопчака. І вона чекала, що ось той вираз зникне, коли його очі засвітятьс я вже так добре знайомою їй усмішкою.
Він попрощався з нею звичайними в таких випадках словами, і вона так само висловила жаль; але очима й швидким потиском руки він сказав їй те, що хотів і чого вона несвідомо сподівалась. І вона відповіла йому поглядом і мимовільним потиском руки. Як він уже був сказав, вони й без слів розуміли одне одного.
Віднявши руку, Пола швидко озирнулась на Діка, бо вона за дванадцять років заміжжя добре вивчила його спостережливість і відчувала шанобливий острах перед його майже надприродною здатністю здогадуватися про факти з якихось невловних ознак і в’язати ті ознаки у висновки, що часом вражали своєю повнотою і влучністю. Але Дік, що стояв до неї боком і сміявся з якогось Генкокового дотепу, сам тільки-но обернув до неї усміхнені очі, вже рушаючи проводити Грейма.
Ні, подумала вона, Дік не міг помітити їхнього таємного мовчазного прощання. Адже то була тільки коротенька мить — проблиск в очах, швидкий порух пальців, і все. Як міг він щось побачити чи відчути? Адже ні очей, ні рук їхніх йому не було видно за Греймовою спиною.
Та однаково Пола шкодувала, що озирнулась на Діка. Вона почувала себе винною, і те почуття мучило її, коли вона проводжала поглядом двох високих русявих чоловіків, що пліч-о-пліч ішли до дверей. У чому ж її провина, питала вона себе, чом це їй треба щось таїти? Та вона мала досить чесності, щоб глянути правді в вічі, не викручуватись перед собою і визнати, що їй справді є що таїти. І щоки її загорілись на думку, що вона мимохіть скотилася до омани.
— Я повернусь за два-три дні,— сказав Грейм біля машини, тиснучи Дікову руку.
Погляд його був прямий і відвертий, а стиск руки міцний і щирий. Він видимо хотів був щось сказати, та передумав і, як добре бачив Дік, сказав зовсім інше:
— Коли вернуся, буду збиратись назовсім.
— А книжка? — запротестував Дік, подумки люто вилаявши себе за спалах радості в серці.
— Отож-бо, — відповів Грейм. — Мені треба її докінчити. А я, здасться, не вмію працювати так, як ти. Занадто гарно у вас. Я не можу взятися до роботи по-справжньому. Сиджу над нею, сиджу, а кляті жайворонки аж дзвенять у вухах, і мені ввижаються поля, пагорби, секвойї, Селім… Змарную годину, тоді здаюся й дзвоню, щоб осідлали коня. А коли не це, то ще яка з тисячі принад.