Маленька господиня великого будинку

Сторінка 34 з 86

Джек Лондон

Пола слухала Генесі, притакуючи головою, і, як і в нього, очі у неї аж блищали — так тішило її це видовище, це буяння молодого життя, що його вона сама покликала у світ.

— А шкода продавати таких красенів, знаючи, що їх скоро понівечать у грі,— призналась вона Греймові.

Вона захоплювалась лошатками і вболівала за ними так щиро, зовсім не хизуючись і не хвалячись, аж Дік мусив сам похвалити Івенові її конярський хист:

— Знаєш, таким пням, як я, треба перечитувати цілі бібліотеки з конярства і скніти над законами Менделя, що аж у голові морочиться, поки чогось досягнеш; а їй не треба вивчати ніяких законів. Бо вона геніальна. Вона їх знав сама з себе, немов інстинктом чи якимись чарами. їй досить оглянути табун маток, трохи їх помацати, погладити, і вона вже добере кожній плідника й матиме лошат таких, як хотіла… Тільки з мастю ще не виходить, еге, Пол? — піддражнив Дік дружину.

Грейм і Генесі засміялись, і Пола теж весело блиснула зубами. А Дік провадив:

— Гляньте на оте-он лоша. Ми всі знали, що з Полиної вигадки нічого не вийде. А подивіться тепер! Вона взяла старезну чистокровну матку, вже начебто ні на що не здалу, і спарувала зі стандартним плідником. Матка привела лошичку; вона її спарувала з чистокровним жеребцем — знов лошичка; ту лошичку спарувала з тим самим стандартним плідником — і всі наші передбачення полетіли за вітром: вийшов світового класу коник для поло. І ще за одне їй слід віддати шану: бракуючи, вона не знає ніяких жіноцьких сентиментів. Коли треба відкидати непридатне й вибирати те, що їй потрібне, тоді вона рішуча й безжальна по-чоловічому. Ось тільки масті ще не опанувала. В цьому твій геній ще пасує, еге, Пол? І для запрягу тобі поки що доведеться вдовольнятись Дженджиком і Ченчиком. До речі, як там Дженджик?

— Вичухується, — відповіла Пола. — Завдяки містерові Генесі.

— Та там не було нічого серйозного, — озвався ветеринар. — Він просто схуд трохи, а конюх переполошився.

РОЗДІЛ XIII

Всю дорогу від пасовиська до купального басейну Грейм розмовляв з господинею і їхав поруч неї так близько, як тільки дозволяв Фертів норов. Дік з Генесі їхали спереду, поринувши в господарську розмову.

— Безсоння дошкуляло мені змалечку, — розповідала Пола, а сама лоскотала Ферта острогою, щоб запобігти новому бунтові.— Але я рано навчилась не давати йому, щоб розшарпувало мої нерви й гнітило душу. Ще й більше — я навчилася здобувати з нього користь і навіть утіху. Це був єдиний спосіб упоратися з тим, чого, як я знала, довіку не можна буде позбутися. Вам, певне, доводилось, плаваючи, перемагати відпливний бурун?

— Так. Треба просто не змагатися з ним, — відповів Грейм, не спускаючи погляду з її обличчя, що порожевіло й укрилося дрібненькими краплинками поту від безнастанної боротьби з неспокійним конем. "Тридцять вісім років! А чи не збрехала Ернестіна?" — подумалось йому. Бо на вигляд Полі Форест не було й двадцяти восьми. Шкіра у неї була ніжна, гладенька і аж просвічувалась, мов у молодесенької дівчини.

— Атож, — провадила вона. — Треба не змагатися з ним. Піддатись, нехай затягне під воду, а потім виносить наверх. Тоді вже можна й помагати йому. Це мене Дік навчив.

Отак і з моїм безсонням. Коли збудження від пережитого за день не пускає мене до Країни Сну, я поринаю в ті враження, і тоді їхній потік швидше виносить мене на берег забуття. Я намагаюсь пережити все наново, з різних боків розглянути все, що хвилює мене і не дає заснути.

Ось хоч би вчорашнє купання на Горянині: я вночі що раз пережила його так, як і на яві. Тоді знов пережила вже в ролі глядача, з різних поглядів — уявляла, як мене бачили дівчата, і ковбой, і ви, а насамперед чоловік. Потім я в уяві намалювала з того картину, і не одну, все з різних точок зору, в різних ракурсах, і оправила в рами, і розвішала на стінах, і розглядала, немов побачила вперше. І знов я дивилась очима різних глядачів: від злющої старої панші та педанта-буркуна до пансіонерки і юнака-елліна, що жив дві тисячі років тому.

Далі я поклала ту пригоду на музику. Заграла її на фортеп’яно, спробувала уявити, як вона звучатиме у симфонічного або духового оркестру. І співала, й декламувала — в епічному, ліричному, комедійному стилі, довго-довго; а нарешті сама незчулась, як заснула, і прокинулась аж опівдні. Востаннє я чула, як годинник вибив шосту. А проспати шість годин уряд — це для мене дуже великий виграш у лотереї сну.

Тільки-но Пола договорила, Генесі звернув на бічну стежку, а Форест трохи припинив коня і поїхав поруч дружини з другого боку.

— Давай заб’ємося, Івене, — раптом сказав він.

— Треба спершу знати, на що і за що, — відповів Грейм.

— На сигари… що ти не спіймаєш Поли в басейні за десять хвилин… ні, за п’ять, бо я пам’ятаю, який ти плавець.

— Та дай містерові Грейму більше шансів, — озвалась великодушно Пола. — Нехай хоч наплавається за десять хвилин.

— Е, ти ж не знаєш, як він плаває,— заперечив Дік. — І сигар моїх тобі не шкода. Він такий плавець, щоб ти знала… Колись виплив там, де канаки потопились, а ти сама розумієш, що це означає.

— То, може, не варт мені й змагатися з ним? Може, я не встигну й пірнути, як містер Грейм наздожене мене? Розкажи про його рекорди.

— Я тільки одну пригоду розкажу. Про неї на Маркізах і досі згадують. Це було під час великого урагану дев’яносто другого року. Він проплив за сорок п’ять годин сорок миль, один білий чоловік серед канаків, і з усіх їх тільки двоє дістались до берега. Отже, він, білий, перевершив канаків, бо вони всі до одного потонули…

— А ти ж казав, що допливло двоє,— перебила його Пола.

— Друга була жінка, — пояснив Дік. — Канаки всі потонули.

— Та жінка була біла? — допитувалась Маленька господиня.

Грейм хутко позирнув на неї, і хоч вона питала чоловіка, але повернула голову до нього, і він зустрів її прямий, відверто запитливий погляд. Грейм його витримав і відповів теж прямо й відверто:

— Ні, каначка.

— Королева, коли хочеш знати, — додав Дік. — Королева з прадавнього роду тубільних ватагів. Владарка острова Гуагоа.

— І що ж, це завдяки своєму прадавньому родові вона допливла, коли навіть канаки потонули? Чи то ви їй допомогли? — спитала Грейма Пола.