— Це я тебе не бачив, відколи помер твій стариган, — зауважив Тім.
— Ну, зате бачиш тепер, — відрубав Дік. — Чуєш, Тіме, я до тебе одне діло маю.
— Зачекай, поки я віднесу пиво своєму стариганові,— сказав Тім, досвідченим оком оглянувши піну в бляшанці.— А то буде крику, як без піни принесу.
— Дарма, сколотиш, то й буде піна, — заспокоїв його Дік. — Я тільки на хвилинку. Я сьогодні тікаю з дому. Гайда разом, хочеш?
Тімові голубі ірландські очиці загорілися цікавістю.
— А куди? — спитав він.
— Ще не знаю. То хочеш? Коли так, можна буде вирішити потім. Ти ж усе ліпше за мене знаєш. То як скажеш?
— Стариган з мене душу виб’є,— завагався Тім.
— Хіба тобі це первина? — відповів Дік, нітрохи не розжалений. — Коли згоден, то стрінемось увечері о дев’ятій біля пристані перевозу. То як? Я дожидатиму там.
— А що як я не прийду? — опитав Тім.
— Однаково — сам подамся, — Дік повернувся, ніби хотів уже йти, тоді ще недбало кинув через плече: — Краще гайда разом.
Тім сколотив у бляшанці ниво й відповів так само недбало:
— Гаразд. Прийду.
Розлучившися з Тімом Гаганом, Дік рушив шукати іншого однокласника, словенця Марковича; його батько держав ресторанчика, і казали, що за двадцять центів більш ніде в місті так смачно не пообідаєш. Маркович-молодший був вінен Дікові два долари, і Дік, розшукавши його за годину, взяв у нього скільки було — долар і сорок центів, а решту боргу подарував.
Потім він нерішуче, збентежено поплентався по Монтгомері-стріті, вагаючись між численними позичковими касами, що прикрашували собою ту людну магістраль. Нарешті він на одчай душі шмигнув у одні двері й спромігся обміняти на вісім доларів і квитанцію свого золотого годинника, вартого, як добре знав Дік, не менше п’ятдесяти доларів.
Вечерю в нобгільських палатах подавали о пів на сьому. А він вернувся додому аж за чверть до сьомої й став перед очі місіс Самерстон. То була дебела літня пані, що походила зі славної родини Портер-Рікінгтонів, чиє банкрутство в середині сімдесятих років струснуло цілим тихоокеанським узбережжям Штатів. Попри дебелу комплекцію, вона завжди скаржилась на "розшарпані нерви".
— Ну, куди це годиться, Річарде! — вичитала вона хлопцеві.— Вечеря вже п’ятнадцять хвилин на столі, а ти ще не помив рук і сам не вмився.
— Вибачте, місіс Самерстон, — перепросив Дік. — Я більше ніколи не примушу вас чокати. І взагалі я не завдаватиму вам клопоту.
За вечерею, поданою для них двох з усією помпою у велику їдальню, Дік силкувався догоджати своїй виховательці: хоч він і знав, що її найнято за його гроші, але почувався так, ніби вона в гостях у нього.
— Коли ви вже тут улаштуєтесь, вам буде дужо гарно жити, — пообіцяв він. — Це добрий старий дім, і більшість служників уже багато років у нас служать.
— Ну що ти, Річарде, — місіс Самерстон поважно осміхнулась. — Буде мені тут гарно чи ні, це не від служників залежатиме, а від тебе.
— За це не бійтеся, — гречно відказав Дік. — Мені дуже шкода, що я сьогодні спізнився на вечерю, але більше такого пе буде ні разу — за цілі роки. Я вас узагалі не турбуватнму. Ось побачите. Буде так, наче мене й зовсім немає в домі.
Йдучи спати, він сказав їй добраніч, а потім додав, ніби згадавши:
— Хочу вас попередити про одне: про А-Сіпа, нашого кухаря. Він у нас хтозна-відколи — вже двадцять п’ять чи й тридцять років. Він готував їсти для тата, ще як і мене на світі не було, й цього дому. Він у нас привілейована особа і так уже звик робити все по-своєму, що біля нього треба навшпинячки ходити. Та як він вас уподобає, то з шкури вилізе, щоб догодити вам. Отак він уподобав мене. Подбайте й ви про те, і вам тут житиметься, як у раю. А через мене, щиро кажу, вам не буде взагалі ніякої мороки. Не служба, а забавка: так, наче мене й зовсім нема в домі.
РОЗДІЛ V
Точнісінько о дев’ятій годині, вбраний у найстарішу свою одежу, Дік зустрівся з Тімом Гаганом біля пристані перевозу.
— На північ подаватися не варт, — сказав Тім. — Уже зима небавом — доведеться вночі дрижаки хапати. Хочеш, гайнімо на схід — цебто у Неваду та в пустелі?
— А може, ще куди? Чом не на південь? Можна до Лос-Анджелеса, в Арізону, в Нью-Мексіко, а тоді й у Техас, — запропонував Дік.
— Скільки в тебе грошей? — поцікавився Тім.
— А що? — перепитав Дік.
— Треба вшитися звідси хутенько, а з квитками буде найхутчіше. Мені то що, а ось через тебе зчиниться гвалт, вишлють цілу тичбу детективів на розшуки. Треба їх обхитрувати.
— Ну, то й обхитруємо, — відказав Дік. — Кілька днів їхатимемо з квитками, потрошку, то в один бік, то в другий, а більше переховуватимемось, поки минемо Трейсі. А далі махнемо на південь — уже без квитків.
І вони виконали той план вельми ретельно. Трейсі проїхали у вагоні, з квитками, рівно за шість годин після того, як тамтешній помічник шерифа кинув обшукувати поїзди. Задля більшої остороги Дік узяв квитки не до Трейсі, а до самого Модесто. А вже далі вони подорожували "зайцями" — в товарних вагонах, "сліпих багажняках", на буферах та на "скотоскидах", і Тім, досвідченіший у тому, був Дікові за вчителя. Дік купляв газети й страхав товариша, читаючи йому сенсаційні повідомлення про викрадення юного спадкоємця Форестових мільйонів.
Удома, в Сан-Франціско, Дікові опікуни оголосили винагороду в сумі тридцять тисяч доларів тому, хто розшукає й привезе хлопця додому. І Тім Гаган, прочитавши те оголошення, коли вони лежали на траві неподалік водонапірної вежі, навіки закарбував у Діковій голові думку, що честь і непідкупність не залежать від суспільного становища чи породи, а можуть зрости як на високій горі, в пишному палаці, так і під горою, в кімнатках над бакалійною крамничкою.
— Ого-го, — мовив Тім ніби сам до себе, дивлячись кудись у далину. — Мій стариган не зчиняв би гвалту, якби я виказав тебе за ті тридцять тисяч! Аж подумати страшно.
Дік зрозумів: коли Тім так відверто про це говорить, то йому нема чого боятись, полісменів син його не зрадить. І тільки за шість тижнів по тому, вже в Арізоні, Дік сам зняв про це мову.
— Чуєш, Тіме, — сказав він. — У мене ціла купа грошей, і вони ще й ростуть увесь час, а сам я з них не трачу ні цента, ти ж бачиш… Правда, ота місіс Самерстон тягне з мене тисячу вісімсот на рік, та ще й те, що столується й кіньми моїми їздить, а ми з тобою раді, як підберемо десь на станції кочегарські недоїдки. Та однаково, гроші мої ростуть. Скільки буде десять відсотків від двадцяти доларів?