Аж у шостому потрапив до рук не підручник — Джек Лондон. Доки читав, ходив як у чаду. Марив далеким Клондайком, собачими запряжками, кайлами й лотками для промивання золотоносних пісків. І така на нього напала золота лихоманка, що поцупив якось єдиний тазик із двору, взяв лопату, впріг у возика Котька та й рушив до лісу — промивати пісок.
Золота так і не намив, зате приохотився до книжок. Не до підручників, звісно. За два роки, доки й школу закінчив, перечитав майже половину книжок, що були в бібліотеці, а тоді пішов на роботу в колгосп, а тоді — армія, а тоді — курси шоферів, а тоді одружився з Марусею та придбав телевізор, то вже було не до читання: забув, коли й до бібліотеки заходив.
І ось знову стояв перед книжками. "Як же вона їх на собі й доперла — не надірвалася?" Чотири полиці натоптані так щільно, що й долоні не пропхнути.
Підійшов ближче. Одну висмикнув... другу... "Канада, що пахне смолою..." "Народжена вільною..." Господи, та це ж про левицю, яку він бачив нещодавно у фільмі! Жадібно роздивлявся малюнки, гортав сторінки, поки й учителька повернулась із чайником. Поставив побожно книжку на місце і все поглядав у бік етажерки, сьорбаючи чай.
— Налити іще?
— Дякую, напився отак.
Одставив чашку, пора б уже й прощатись, а очі ніяк не можуть одірватися од етажерки. Не витримав.
— Оце якби почитати.
— То візьміть!
— Що ви. Ще, не доведи Господи, загубиться. — А книжка до рук так і проситься.
— Беріть-беріть!
— Ну, гаразд... Тільки я довгенько читатиму. Знаєте, як у нас із роботою.
— Та читайте хоч і рік, — засміялася учителька. — Прочитаєте цю — візьмете іншу. Он їх скільки у мене. З дитинства збирала.
— Ну, дякую. Тільки дайте в щось загорнути...
Того дня так і не дійшов до батьків Максим: повернув одразу додому. "Почитаю трохи, а тоді вже й піду".
Витер стіл, ще й газету послав. Помив особливо старанно руки, бо звісно, які руки в шофера. Марусі, слава Богу, вдома не було, повіялася в Чорнобай на базар, тож ніхто заважати не буде. Сів до столу — тихо, світло, тільки він та книжка, — одкрив першу сторінку. І забув, хто він і що він...
Читав, поки й Маруся повернулась з базару.
— А чого це кабан вищить як недорізаний? І телиця посеред двору товчеться?
— Вищить?.. Ти диви, а я і не чув. — Максим, сховавши миттю книжку під подушку на ліжкові, глянув у вікно. — Ти диви, одв'язалась! Щойно ж прив'язував.
Вийшов у двір: прив'язати телицю, всипати кабанові, що верещав, аж небо підіймалося, а в голові — левиця і Африка. "Не дасть тепер почитати. Поки й засне". Маруся, яка не прочитала за все життя жодної книжки, терпіть не могла, коли Максим брав щось почитати. Одразу ж знаходила для нього роботу.
За тиждень Максим книжку й упорав. Брав і на роботу: в шофера робота яка? Поки "ще машина, доки й робота. А стане — відпочивай, доки навантажать чи розвантажать. То Максим книжку швиденько на кермо та сторінки і ковтає. Ховаючись, щоб ніхто не побачив, бо засміють.
Дочитав останню сторінку, з жалем закрив, ледь діждався неділі, щоб однести учительці.
— Здрастуйте! А несіть вашу сокиру.
— Та що ви! Я ще й ці не попалила.
— Несіть-несіть! — Максим цілився ще на одну книжку, та попросити отак задарма було не з руки.
Коли знову нарубав цілісіньку гору та зайшов випити чаю, то на запитання учительки, чи сподобалась книжка, відповів:
— Не те слово — сподобалась! Я такої цікавої скільки й живу не читав.
Учителька аж розцвіла — так їй приємно було.
— Хочете ще якусь взяти?
— Та незручно якось, — зам'явся Максим.
— Беріть-беріть... От візьміть хоча б цю.
Ця була ще цікавіша. І знову Максим ледь діждався неділі наступної...
А селом поповзла уже чутка: Максим учащає до нової учительки. А чого чоловік до молодої жінки вчащає? Звісно чого!
Порахували навіть дрова. Максимом нарубані. До останньої цурки.
* * *
— Дурна ти, дурна! — сказали подруги Марусі. — Топитись надумалася! Та він тебе похова й перехреститься! Що руки йому розв'язала: оженитись на вчительці.
— А що я маю робити? — схлипувала гірко Маруся.
— Що?.. Не знаєш, що жінки роблять, коли чоловіки починають у гречку стрибати?.. Візьми доброго рогача та й потовчи отій розлучниці вікна. Хай знає, як чоловіків од жінок одбивати!
Після цієї розмови Маруся як зайде до хати, так поглядом об рогач і зачепиться. Що стоїть коло печі: важкий, замашний, сам до рук проситься.
І коли таки допекло (заскочила кума, бігла — ніг під собою не чула: "Ти знаєш, де твій Максим? У навчительки!")... Коли це почула Маруся... Коли у ній так спалахнуло, що і в очах потемніло... рука сама ухопила рогача.
Бігла вулицею, тримаючи рогача, наче списа, і ніщо не могло зупинити зараз Марусю. Вся міліція чорнобаївська на дорозі хай стане — розмете й міліцію.
Налетіла як вихор — і по вікнах! по вікнах! — шибки так і брязнули.
З хати вискочили не Максим та "навчителька" — Мартинчиха:
— А що це ти, суча дочко, робиш?!
Маруся мовчки й далі товкла вікна. А коли Мартинчиха спробувала видерти рогача, Маруся так її шарпонула, що стара заледве не впала.
— Відійдіть!.. Гетьте, бо й голову вам розвалю!..
— Свят, свят, свят! — позадкувала у сіни Мартинчиха. І вже звідти закричала щосили: — Калавур!.. Людоньки добрі, рятуйте, бо ця сатана й хату розвалить!..
Максим про те як почув, не знав, де діватись од гніву та сорому. Не знав, що й зробив би Марусі, коли б вона не втекла до батьків.
"Та будь воно прокляте, отаке життя! Нащо я в цей світ і родився!"
І така чорна безвихідь огорнула Максима, що він сам до себе сказав: "Повішусь!.. Візьму і повішусь!"
Знайшов мотуз та й рушив до лісу. Не попрощавшись із Марусею — бачити її не хотів! Стояли вже сутінки, і здавалось Максимові, що в кожної хати, мимо яких він проходив, не вікна — величезні очиська. Так і зирять, так і пасуть кожен крок, кожен порух.
Вулиця, слава Богу, скінчилася, остання хата глипнула цікавим оком у спину Максимові, який, ступивши до лісу, попрямував до сосни.
У їхньому лісі росла старезна сосна. Ще, мабуть, і лісу не було навкруги, а вона вже стояла. І всі чоловіки їхнього села, коли надумувалися вішатись, вибирали чомусь саме цю деревину.