– Тепер уже вільний козак мій жених, тату! вільного собі зятя дождали!
Старий – зирк! се його Катря стоїть проти місяця, біла-біла.
– Господь Бог з тобою, моя дитино! – крикнув він, ухопивши її за холодну руку.
Вона глянула йому в вічі, визволила руку і пішла, не промовила й словечка.
IV
Повів він козака в світлицю, пошанував, випровадив та й знову до дочки.
Вона сидить у садочку та вінок плете з червоного та з білого маку, зеленим барвінком перевиває. А сонце саме сходить з-за дніпрової кручі.
– Дитино моя, Катрусю! – каже старий, сідаючи коло неї, – послав тобі Господь великую тугу на серце. Підніми ж бо голівку, доню, та глянь на старого батька!
Вона підняла голівку й глянула на його.
– О доню! яка ж ти стара стала!
– Ні, тату, я ще молоденька, – зітхнула вона та й знов за вінок.
Як уже він її розважав, як умовляв! А вона, знай, плете свого вінка і словечка йому не миркне.
Пішов старий, покликав меншу дочку:
– Тетянко, йди, моя рибко, до сестриці; вона у великій печалі – розважатимеш її.
– А що там? А де ж вона? Прибігла в садочок:
– Сестрице Катрусю! сердечко! Чого ви сумуєте? От уже й літечко надворі...
А сама обхопила її за шию ручечками.
– Сестричко моя малая! щебетушечко моя нерозумная! – жалує Катря малу.
– О, да який же вінок ваш красний, сестро! да який же красний! Сестронько-любонько, коли ж ви його візьмете?
– Ввечері візьму.
Повісила вінка над водою та й гуляє по саду, водячи сестричку за ручку; а ся щебече собі.
Кличе батько обідати. Прийшла й сіла кінець стола; своїми білими руками меду батькові наливала й розмовляла. Тільки як старий не заходив, нічого не говорила про себе.
Увечері ввійшла до батька й поцілувала його в руку. Старий схопив її за голову:
– Катре, дочко моя нещаслива! нехай тебе Мати Божа помилує!
І малу сестру прийшла обняла й пригорнула до серця.
Вийшла знов у садочок. Так-то гарно убралась! Сорочка тоненька і плахта шовкова, пояс сріблом цвіткований, черевички високі; дрібно, дрібнесенько русу косу заплела, і золотий перстень блищить на правій руці.
Прийшла над воду і зняла свого вінка, що сплела ранком, зняла та й каже: "Не зов’яв ти, мій маковий вінку!" – і наложила той вінок собі на голівку. А на самому березі верба – аж геть попустила віти на воду. Вона й сіла коло вербового кореня дуплинастого, схилила голівку на білую ручку; взяли її думки та гадки. Там, під кучерявою вербою, і освітив її місяць, хорошу й смутну, у маковому вінку.
Як заіскрився місяць у воді. "Вже ясний місяць зійшов", – каже (а то, було, як любились із Семеном, місяць зійде – він і пливе до неї) та й ступила на вербову віть... Зійшла, як на хибку кладку, поглянула на всі сторони та й кинулась на самий глиб.
V
Уранці гомін та тривога по двору. Тетянка плаче, старий Гримач без шапки ходить, розхристаний та все питає:
– Де моя Катря? Де моя дитина люба?
Кинулись до води – тільки вінок маковий плаває, кружиться.
Зачинився старий Гримач, аж п’ять років не виходив за свої ворота. Одцурався й отамана, й здобичі. Посивів, як той голуб сивий.
Дав Господь діждати другої дочки. Висока, та ставна, та чорноброва! Висватали її хороші люди – сотник молодий і на лиці дуже гарний. Бучне весілля справили: од її двору аж до церкви червоною китайкою вислали; срібними кубками гостей частували. Да й понаходило ж їх чимало! в хаті й на дворі, і коло брами – аж усю вулицю вздовж закрасили. Цілий тиждень гуляли.
По весіллі поблагословив старий молодят, випровадив до господи... Сумно старому Максиму самому в хаті; глянув тоді на Дніпро та й згадав старшу дочку, а сльози йому покотились на сивий ус.