Макбет

Сторінка 7 з 9

Вільям Шекспір

Своєрідністю образу Макбета, в якому найповніше й найвиразніше втілилось це нове розуміння людини, що з'явилося в Шекспіра на початку XVII ст., визначається своєрідність структури даної трагедії. В ній на відміну від трьох попередніх немає протагоніста, носія доброго начала, якому протистоїть антагоніст, як це маємо в "Гамлеті" (Гамлет — Клавдій), найвиразніше в "Отелло" (Отелло — Яго). В трагедії "Макбет" протагоніст і антагоніст злиті в образі центрального героя, який спершу виступає носієм протилежних начал. І цим образ Макбета, який став кривавим тираном, відрізняється від однозначно негативних образів, таких "геніїв зла", як Річард III, Яго, Едмуид. Відповідно немає в трагедії боротьби протагоніста й антагоніста, за якою стоїть боротьба добра і зла,— вона переноситься у внутрішній світ Макбета, її ареною стає його свідомість і нечисте сумління. Щодо леді Макбет, то це не антагоніст, не "злий геній" долі чоловіка, як іноді визначають її функціональну роль, вона скоріше відіграє роль своєрідного каталізатора процесів у свідомості й душі Макбета, котрі призводять до торжества зла.

Безперечно, Макбет веде походження від ренесансних індивідуалістів, які вбачали найвищу мету і ледве не сакральний сенс свого життя в ствердженні й звеличенні своєї особистості, в повному виявленні закладених у ній можливостей. Самому собі — і небезпідставно —Макбет здається завершеним утіленням воїнської доблесті, і у нього з'являється бажання увінчати себе королівською короною,— не тільки тому, що він належить до королівського роду, а й за "природним правом" найдоблеснішого серед доблесних, пайдостойнішого серед достойних, яке визнавалося гуманістичною ідеологією Відродження. Честолюбство є домінуючою рисою в Макбетовому характері, сам він говорить, що в цьому "основний нерв" його життя, і воно ж, як передчуває герой, занапастить його. На шляху до самоствердження Макбета постає складна перешкода: він не може заволодіти короною, не вчинивши злочину, не вбивши короля Дункана. Це рішення дається героєві не просто, бо від природи він добра людина; як каже леді Макбет, "...всмоктав ти надмір людяності разом Із молоком, щоб вибрать [667] шлях короткий". Макбетова душа стає ареною тяжкої боротьби, в якій стикаються людяність з честолюбством, а в широкому плані — дві протилежні моралі, дві точки зору на людину та її сутність.

Другу з них, в якій індивідуалізм переходить у войовничий антигуманізм, що межує зі "звірячою мораллю", виражає леді Макбет. За її логікою, бути людиною — це значить бути готовим на найжахливіший учинок заради досягнення честолюбної мети. Відповідаючи на її докори, Макбет заявлпє: "Я смію все, що можуть люди сміти. Хто сміє більше, той вже не людина". Герой трагедії приймає доводи дружини, її мораль, бо в душі вже схилився до них, спонукуваний честолюбством. Він підступно вбиває короля Дункана і стає на шлях, з якого немає вороття. Шлях, яким віднині йде Макбет,— це шлях кривавого тирана, котрому не залишається нічого, як убивати й убивати, аж поки стає ясно, що вбивати треба всіх. Шекспір тут не тільки виявляє цю страхітливу логіку політичної боротьби, викликаної узурпацією влади (з цим ми вже зустрічалися в його історичних хроніках), а передусім глибоко розкриває морально-психологічні аспекти трагедії свого героя.

Вбивство Дункана несподівано для Макбета докорінно міняє його становище в світі, і геніальність Шекспіра з особливою переконливістю проявляється в тому, як тонко й глибоко розкриває він цю зміну, де нероздільно діють об'єктивні й суб'єктивні чинники. Заколовши Дункана, Макбет, за його словами, "зарізав сон, і більше тан кавдорський Не буде спать". Зміст цієї незвичайної шекспірів-ської метафори проясняється контекстом п'єси і зрештою зводиться до того, що Макбет поставив себе поза людьми й людським світом і водночас звалив на себе непосильний моральний тягар. Взаємини з людьми все більше зводяться у нього до "механіки вбивств", з'являється і катастрофічно зростає відчуження, яке призводить до розпаду особистості Макбета і його загибелі. Зрештою Шекспір, переглядаючи у світлі трагічного історичного досвіду концепцію ренесансного індивідуалізму, з великою художньою силою показує, як крайній індивідуалізм веде до самознищення визначної особистості.

Хоч коротко слід сказати й про образ леді Макбет, місце й роль якого у творі визначаються по-різному. Зокрема, поширене трактування, за яким леді Макбет — це "злий геній" в житті головного героя, інспіратор його злочинних дій. Це не зовсім так, бо задум здобути корону, як видно з тексту, належить її чоловікові, вона скоріше виступає його спільницею, підтримує його волю і рішучість. Не менш честолюбна, вона хоче увінчати свою жіночу вроду короною королеви, в цьому її манія, її одержимість. На відміну від чоловіка, леді Макбет не знає вагань і моральних мук, залізна воля робить її натурою навдивовижу цільною і якоюсь нелюдською, демонічною. Проте сама людська природа, незалежно від волі й свідомості цієї жінки, не витримує непомірного тягаря й ламається: леді Макбет божеволіє і передчасно помирає.

Боротьба добра і зла, магістральна тема трагедій Шекспіра початку XVII ст., в "Макбеті" знаходить своєрідне вирішення. Оскільки тут немає протагоніста й антагоніста і вони якоюсь мірою поєднуються в самому Макбеті, то в ході того, як у ньому перемагає зло і він перетворюється на страшне лихо для країни, носіями добра в дедалі більшій мірі стають ті, що вступають у боротьбу протії [668] Макбета, врешті-решт увесь народ Шотландії. Більше того, сама природа постає проти торжества зла, проти кривавої тиранії,— такий символічний підтекст знаменитої сцени, коли "Бірнамський ліс іде на Дунсінан". Як зазначає англійський шекспірознавець Д. Холоуей, воїни з віттям дерев дуже нагадували Шекспіровим сучасникам заклечані святкові процесії сільських громад, які відбувалися навесні й мали колись ритуальне значення.

З розглянутих особливостей трагедії "Макбет" витікає своєрідність її фіналу з його подвійним звучанням. З одного боку, тут загибель головного героя — це падіння в чорну безодню без морального очищення чи просвітленого примирення, що знаходимо у фіналах трьох попередніх трагедій, і ця безпросвітність, цей морок справляють гнітюче враження. З другого боку, у фіналі "Макбета" всі сили, що об'єдналися в боротьбі проти тирана, здобувають перемогу, і це надає фіналу оптимістичного звучання. І можна погодитися з дослідниками, які кажуть, що хоч трагедія про Макбета показує страшну силу зла, це все-таки найоптимістичніша з чотирьох великих Шекспірових трагедій.