Мак допив свій "Том і Джеррі". Хтось замовив іще. Мак розповідав:
— Невдовзі після того я поїхав на південь, а брат пішов служити в північно-західну кінну поліцію. Пам'ятаєте, як у дев'ятсот шостому році один індіанець убив у Вікторії хлопця? Отож.
а брата послали навздогін за тим індіанцем, і брат дістав кулю в легені. Я тоді саме був удома — єдиний раз. коли я навідався до старих,— і брат приїхав додому помирати... Але він вичухався.
Пригадую, якраз того дня, коли я від'їздив, він устав з ліжка.
Проводжав мене до самої станції і все благав сказати йому хоч слово. Він простяг мені на прощання руку, та я тільки повернув до нього голову і сказав: "Сучий ти син!" Трохи перегодя він виїхав на службу, але в дорозі помер...
— О-о! — протяг перший.— Північно-західна кінна поліція!..
Ото, мабуть, діло! Добрий кінь, добра гвинтівка і цілорічний сезон на індіанців! Це те, що я називаю спортом!
— До речі, про спорт,— підхопив Мак.— Нема на світі кращого спорту, ніж полювання на негрів. Я вже казав, що з Берлінгтона я повіявся на південь. Кортіло побачити світ від краю до краю, я вже тоді відчув у собі силу. Господи! В які тільки
бійки я попадав!.. Одне слово, занесло мене на бавовникові плантації в Джорджії, неподалік від місцевості, що звалася Діксвіл; там саме шукали нового наглядача, то я й залишився.
Та ніч мені запам'яталася добре, бо я не спав, а сидів у своїй халупі й писав додому сестрі листа. Ми з нею завжди ладнали, але не могли помиритися з іншими в сім'ї. Минулого року вона вскочила в халепу з одним комівояжером... Ох, якби він мені попався!.. Ну гаразд, отож сиджу я при гасовій лампі, що ледь блимає, і пишу листа. Ніч жарка, душна, а завіску на вікні геть обліпила мошва. У мене свербіло все тіло, як тільки я підводив на неї очі. Раптом я нашорошив вуха, і чуб у мене став дибом.
То були собаки — зграя гончаків, що мчали за кимсь у темряві.
Не знаю, чи ви чули, як гавкає гончак, коли женеться за людиною... Нема нічого моторошнішого й жахливішого, як собачий ґвалт уночі. Але то було ще гірше. Повірите, наче стоїш у темряві і ждеш, що тебе ось-ось задушать, а тобі нікуди втекти!
Спершу було чути тільки гавкіт, тоді хтось чи щось упало через огорожу, і під вікном загупали важкі кроки. Вам доводилось чути, як сопе норовистий кінь, коли на шиї в нього затягнуть ласо? Отак сопів той чоловік.
Я вмить вискочив на ґанок і бачу: через мою огорожу лізуть собаки. Потім хтось закричав з темряви таким охриплим голосом, що його було ледве чути: "Де він дівся?" — "Пробіг попід вікном за хату!" — гукнув я і кинувся слідом. Нас було чоловік дванадцять. Я так і не знаю, що скоїв той негр, та цього, либонь, не знала більшість із нас. Нам було байдуже. Ми погналися, як скажені, плантацією, потім затопленим водою лісом, перепливли річку, перескакували через огорожі... Іншим разом і ста ярдів отак не пробіжиш. А ми нічого не відчували. Тільки слина капала з рота, і це мене злило. Зійшов повний місяць, і щоразу, коли ми вибігали на голе місце, хто-небудь кричав: "Он він, он!" І ми кидалися за тінню й думали, що гончаки загубили слід. А пси весь час гналися попереду і заливалися, наче дзвони. Вам доводилось чути, як гавкає гончак, коли женеться за людиною? Це наче сурмить ріг! Я переплигнув десятків зо два огорож, геть пообдирав коліна і не обминув жодного дере на в Джорджії, щоб не вдаритись у нього головою, але навіть нічого не відчув...
Мак прицмокнув губами й випив.
— Коли ми підбігли до того негритоса,— додав він,— собаки вже, певна річ, роздерли його на шматки.
Він похитав головою, віддаючись незабутнім спогадам.
— А листа сестрі ти дописав? — поцікавивсь я.
— Аякже,— коротко відповів Мак.
— Я б не лишився житії в Мексіці,— промовив Мак по хвилі.— Люди тут якісь жорстокі, а я люблю співчутливих, привітних — як от ми, американці.