коли з мерця знаки крадеш,
пиття з них робиш,
а потім людям голову дуриш.
Оце є мольфарство.
А вона не знає примівництва.
У Мариньки знаття, а не ворожба.
І тільки в час гойдання на хітанці,
і тільки, коли з нею прабабусина хустка.
Тільки тоді Бог їй відкриває.
Скільки в неї було хітанок по всіх їхніх безмежних горах — а говорить з нею одна, оця, що тепер коло хати.
Колись Кирило робив Мариньці гойданки в Бочкові мало не коло кожної стежки. Стеше три-чотири яворові чи ясенові стовбурці, зв'яже їх між собою, тоді з двох боків приладнає мотуззя чи пагони дикого винограду, зачепить у смерічку чи бучок — і гойдає свою Мариньку попід небеса, аж дух їй затинає: лячно! А тоді всядеться на землю, припаде до Мариньчиних колін обличчям — і щось шепче їй… шепче… а далі пестить коліна… та примовляє чудними словами… ніби ворожить.
Вона тоді глухне начисто. Лиш чує, як бухкає кров у скроні та в серце. А те, дурне, калатає — чимдуж штовхає Мариньку в Кирилові обійми. І вона, майже безтямна, ніби напоєна матриганом, {{ Матриган (діал.) — золотий корінь. }} і собі зсувається на землю — та так і падають, обоє, в мох чи зіпріле листя. Губи їм шурхотять від спеки, сухо ковзаючи по губах та обличчі; квапливі руки переймають одна одну, наче змагаються, хто перший встигне перехопити іншого та міцніше притиснути до себе; очі їм сліпнуть від небачених розкошів звуків і запахів, та ще безсоромної наготи молодого тіла.
А коли вже награються обоє до змори, коли віддихаються та трішки подрімають у тіні, Кирило, як іще має час, — плете їй хітанку з самого дикого винограду. Сидить, спершись плечима до дерева, насвистує весільну співанку та радісно пальцями орудує.
І дивися — за мить літає гойданка з Маринькою понад дерева,
та гойкає подобріла дівка в довколишню тишу,
та тішиться несказанному своєму щастю.
"Так само будеш плести нашим дітям колиску?" — питає тоді Маринька, заважаючи Кириловій роботі своїм цілуванням-обніманням.
"Ти моя цісарівна… — тепер уже поважно відповідає на те Кирило. — Цісарівні будуть плести колиску найкращі плетінники. А я тобі буду плести самі гойданки. І сам буду тебе колисати в них. Бо цісарівну ніхто не може колисати, крім цісаря".
Ой, колисати… Він її перевертає горілиць у сіно в Іванцевій колибі, ніби й справді крутить на хітанці, — а під нею розступається земля. Лиш тільки що не поглинає в себе, бо й земля, певно, жаліє Мариньчине серце, що знову тріскає зараз від радості й млості. Агов! Де тота гойданка, що розгойдала-розкалатала серце, як дзвін, і не спиняє, і не притишує — лиш тільки розпалює, як ондечки Кирило розпалює посеред колиби пахучу ватерку, а між ґонтами даху шаленіє літня гроза.
Та пугач пугиче десь у кроні бука.
Та чиясь непримиренна й по смерті душка шастає попід стінами колиби.
Ніби підглядає.
Чи застерігає.
Чи погрожує потайним коханчикам.
Проте надливає в їхню кров хіба що гостроти небезпеки й шалу.
А більш нічого.
Гріх?!
Або Мариньці не однаково, що ні дружечки, ні весільного батька не мали вони з Кирилом коло себе, коли зносило їм двом голови в Іванцевому сіні?!
Коли вона зараз хапається за бороду самого Бога?
Бо осьдечки Кирилова рука тягне до себе, як дідьча {{ Дідько (діал.) — чорт. }} сила, — ні відмовити, ні спротивити не годна.
І навіть, коли б її завтра мали на смерть закидати камінням чи спалити на вогні — вона перед тим попросить відпустити її на гойданку. Оцю, за Іванцевою колибою, де зараз Кирило розпинає її гарячими руками, ніби й справді хоче вийняти з грудей серце, як не раз виймає із гнізд тремтливих сліпих пташенят.
Ох-о-о-хох… На тій гойданці в Бочкові Маринька й вішалася. Підрізала ножичком виноградну мотузку, обвила-обв'язала один її бік круг шиї й почепилася за другий, той, що був прив'язаний до бука.
Але сказано: що дано на життя — те не буде на смерть. Не захотів Бог прийняти Мариньчину душу до себе — обірвалася виноградна мотузка.
Хіба то важно, що після того казав їй Кирило?! Неважно! Важно, що сказав правду. Що жениться на Василининих ґрунтах і полонинах, повних овець.
А решта… бац… не має сили.
А за тиждень до свого весілля Кирило позрубував — постинав — поспалював по горах усі до одної Мариньчині хітанки, зроблені своїми руками.
Вона тоді оббігала ті страшні лісові пожарища — так ніби обійшла живих погорільців.
Припадала до чорної землі.
Билася в голову.
Кричала.
Обвивала руками буки.
Наступала на мурашники.
Усе довкіл дихало повним життям — лише Маринька то відмирала, то оживала, аж поки не вчула, що в ній самій умерло серце. Вона прикладала руку до грудей — а серця не було. Не билося Мариньчине серце ні вдень, ні вночі — ніби й справді втекло з неї безслідно. Та ніхто його не ховав і ніхто над ним не плакав. І де воно ділося, не знає навіть вона сама.
Отак із тих пір і живе без серця.
Може, тому інших чує, що своє не заважає?
…Тоді почорніла з лиця Маринька, з посинілою міткою дикої виноградної лози круг шиї знову вернулася в гори — і за два дні зібрала в
хустинку попілець зі своїх хітанок та й поховала його під стіною в Іванцевій колибі. Там, де ще недавно попеліло її серце коло Кирилового.
А жменьку сивого попелу закопала в своєму саду під грушею.
В якімсь часі зробила сама собі хітанку.
Коли вона вперше вмостилася на дощечки нової гойданки в саду, тієї ж миті страшний холод шугнув їй під самий мозок. Маринька зіщулилася, але з гойданки злізати не злізла. Ніби мала намір перечекати страх.
Проте страх не відпускав, хіба ще більше прицвяшковував до гойданки. По тому вона вчула, як гострі й холодні зашпори заходять у ноги, як безвольними робляться руки. А далі — знизу і зверху — повіяло холодом. Це був смертельний холод, укупі зі смертельним страхом. Ніби вона ходить опівнічним цвинтарем. І тоді самий ляк, а не оніміла рука, зірвав із плечей прабабусину — Федорину — вовняну хустку й підстелив на дощечки гойданки.
Отам їй уперше відкрилося.
Маринька спершу сама зчудувалася, коли з-під хустки крізь тіло почав проростати жар. Жахкий, ніби вона на розжарену пательню вмостилася. Та де там пательню — то було так, наче тепер уже крізь неї, як через вушко голки, протягували не нитку — пекучий кіл… ніби її тіло намотували навколо стовбура — гостродзьобого, що мисливська піка.