— Але ви якось казали, що газонокосарка барахлить і її треба полагодити, бо інакше вона почне робити діри в газоні.
— Так, я це казав, місс Тріція, і я відповідаю за свої слова. Я не стверджую, що це не могла бути газонокосарка, а просто кажу, для чого більш характерно залишати такі дірки. Вони спускають з-за тих дерев. Бачите? У своїх посадкових капсулах...
— Еріку... — терпляче вимовила Тріція.
— Знаєте що, місс Тріція, — сказав Ерік, — я подивлюсь до газонокосарки, як і обіцяв минулого тижня, а ви вірте в що забажаєте.
— Дякую, Еріку, — зітхнула Тріція. — А зараз я йду спати. Бери на кухні все, що тобі потрібно.
— Дякую, міс Тріція, і удачі вам,— відповів Ерік.
Він нагнувся і підняв щось з газону.
— Ось, — показав він. — Трилистна конюшина. На удачу.
Він пильно приглянувся до неї, щоб пересвідчитись, чи це була насправді трилистна конюшина а не звичайна чотирилистна, в якої відірвався листочок.
— На вашому місці, я б пильнував за інопланетною активністю навколо. Він пильно просканував горизонт. — Особливо в напрямку Хенлі.
— Дякую, Еріку, — повторила Тріція. — Я постараюсь.
Їй уривками снились сни про папуг та інших пташок. В обід вона встала і неспокійно блукала по хаті не знаючи чим зайняти іншу половину дня та й в принципі життя. Потім провела принаймні годину в роздумах, намагаючись визначитись чи варто їй ввечері іти в місто до Ставро. Це було модне місце, в якому збирались всі птахи високого польоту зі світу мас медіа. Вона розраховувала побачитись там з кількома друзями, які допомогли б повернутися в колію. Нарешті Тріція вирішила, що піде. Хороше рішення. Там зазвичай весело. Вона була в захваті і від самого Ставро, який був греком, а його батько німцем — доволі незвична комбінація. Тріція була в Альфі кількома ночами раніше. Це клуб в Нью-Йорку, який раніше належав Ставро, але зараз ним керує його брат Карл, який вважає себе німцем, в якого мати гречанка. Ставро був би радий почути, що в Карла йдуть справи, як мокре горить, і й не терпілося про це розповісти. Між ними вже давно зникли братські почуття.
Добре. Так вона і зробить.
Далі вона провела ще одну годину в роздумах, що їй одягнути. Нарешті вона обрала маленьку чорну сукню, яку придбала в Нью-Йорку. Вона подзвонила другу, щоб дізнатися, хто буде в клубі цього вечора, і дізналася, що його забронювали для приватної весільної вечірки.
Намагатися жити відповідно до якихось планів все одно, що намагатися купити інгредієнти для рецепту із супермаркету, подумала Тріція. Спочатку береш візочок, який просто не їде в тому напрямку, в якому ти його штовхаєш, а завершується все тим, що в ньому опиняються зовсім інші продукти. Що з ними робити? Що робити з рецептом? Вона не знала.
Хай там як, але тієї ночі на її газоні приземлився інопланетний корабель.
Розділ 5
Вона побачила як він летів зі сторони Хенлі, спочатку злегка зацікавившись, що ж то за вогні. Живучи недалеко від Хітроу, вона не раз уже бачила вогні в небі. Зазвичай не так пізно чи так низько, тому то вона й злегка зацікавилась.
Коли те, чим би воно не було, почало підлітати ближче і ближче, її цікавість перетворилась у потрясіння.
— Хммм, — подумала вона.
Це було все на що спромігся її мозок. Вона все ще була сонною і відчувала дію десинхрнозу, а повідомлення, які надсилала одна частина її мозку іншій не завжди надходили вчасно або в потрібне місце. Вона вийшла з кухні, де намагалася покращити свій стан за допомогою кави, і попрямувала до задніх дверей, що вели в сад. Зробивши глибокий ковток холодного вечірнього повітря, вона вийшла назовні і поглянула вверх.
За сто метрів від неї, над газом зависла якась штуковина, розміром приблизно з фургон.
Воно дійсно було там. Висіло у повітрі. Майже беззвучно.
Щось всередині неї йокнуло.
Її руки повільно опустились. Вона не помітила як кава стікала по її нозі обпікаючи шкіру. Вона ледве дихала поки корабель повільно, дюйм за дюймом, фут за футом, спускався додолу. Його вогні м'яко вигравали на землі, наче зондуючи її. Вони вигравали і на ній.
Здавалося, що її сподівання таки здійснилися і їй дали ще один шанс. Невже він її знайшов? Невже він повернувся за нею?
Корабель опускався і опускався, аж поки тихенько не вмостився на її газоні. Він виглядав зовсім не так, як той корабель, що вона бачила відлітаючим минулого разу, але спалахи світла в нічному небі взагалі важко окреслити в якусь конкретну форму.
Тиша.
Клік, вууу.
Потім знову клік і знову вууу.
Клік вуу, клік вууу.
Люк опустився, проливши на неї світло.
Вона чекала. Її трусило.
У світлі з'явився силует фігури, потім ще один, і ще.
На неї, повільно кліпаючи, дивилися великі очі. Руки повільно піднялися у привітанні.
— МакМіллан? — нарешті сказав голос. Дивний тонкий голос, який ледве справлявся зі складами. — Тріція МакМіллан. Місіс Тріція МакМіллан?
— Так, — майже беззвучно відповіла Тріція.
— Ми за вами спостерігали.
— С... спостерігали? За мною?
— Так.
Вони дивилися на неї якийсь час, а їх великі очі ковзали вверх і вниз вздовж її тіла.
— В реальному житті ви виглядаєте меншою, — нарешті відповів один з них.
— Що? — вирвалось в неї.
— Так.
— Я... Я не розумію, — промовила Тріція.
Звісно, такого вона не очікувала, але навіть серед тих речей, на які вона не очікувала, все йшло геть зовсім не так. Нарешті вона сказала:
— Ви... ви від...Зафода?
Вони обговорили це між собою, якось незрозумілою мовою і повернулися до неї.
— Ми так не думаємо. Наскільки ми знаємо — ні, — відповів один з них.
— А де Зафод? — запитав інший, поглянувши на нічне небо.
— Я... Я не знаю, — відповіла Тріція безпорадно.
— Це далеко звідси? В якому напрямку? Ми не знаємо.
В душі в неї все похололо, — вони не мають і найменшого уявлення хто це такий. Чи навіть, що вона має на увазі. І вона не мала найменшого уявлення, про що говорять вони. Вона знову відсунула подалі свої сподівання і зібралася з думками. Не було причин для розчарування. Вона раптом зрозуміла, що в її руках була сенсація століття. Що ж робити? Повернутися додому за відеокамерою? А раптом вони кудись полетять коли вона повернеться. Вона була повністю розгублена щодо стратегії подальших дій. Продовжуй з ними говорити, подумала вона. А далі побачимо.