Рендом нахмурилася, батьків годинник нічого такого не вмів.
Артур ним пишався. Він ніколи не зміг би купити такий за власні гроші. Це був подарунок на двадцять другий день народження від багато і замученого совістю хрещеного, який забував про кожен його день народження аж до цього, а ще його ім'я. Він показував день тижня, дату, фазу місяця, а на задній кришці, затертій і подряпаній ледь проглядався вигравіюваний напис "Альберту на його двадцять перший день народження" і неправильна дата.
За останні кілька років годинник побував у чималій кількості пригод, які далеко виходять за умови гарантійного обслуговування. Звісно, нікому на думку й не спадало вказувати в умовах гарантії, що годинник слід використовувати лише у специфічних гравітаційних і магнітних полях Землі, тривалість дня повинна складати двадцять чотири години, а плента не повинна вибухати і т.п. Ці речі були настільки очевидними, що навіть адвокатати про них не замислювались.
На щастя, його годинник був механічним, з ручним заведенням. Інакше він би ніде в усій Галактиці не знайшов батарейок, які б точно підходили по розмірам і потужності, які вважалися стандартними на Землі.
— Що значать усі ці цифри? — запитала Рендом.
Артур взяв годинника до рук.
— Ці цифри на обідку означають години. Маленьке віконце справа показує ЧТ, що означає четвер, а цифра 14 — чотирнадцятий день місяця травня, який вказано ось у цьому віконці.
А це напівкргуле віконце зверху показує фазу місяця. Іншими словами, воно вказує яку частину місяця освітлено вночі сонцем, що залежить від відносного розташування Сонця, Місяця і, хм... Землі.
— Землі, — повторила Рендом.
— Так.
— Це звідки родом ти і мама теж?
— Так.
Рендом взяла його назад і ще раз пильно оглянула, чимось зачарована. Потім піднесла до вуха і здивовано прислухалася.
— Що це за звук?
— Цокання. Так звучить механізм, який приводить в рух стрілки. Він називається завідний. В ньому ціла купа різних зубчастих коліщаток і пружин, які працюють, щоб повертати стрілки з потрібною швидкістю, а ті в свою чергу показують години, хвилини, дні і т.д.
Рендом невідривно дивилася на циферблат.
— Тебе щось бентежить? — запитав Артур. — Що саме?
— Так, — нарешті вимовила Рендом. — Чому він повністю механічний?
Артур запропонував їй піти прогулятися. Він відчув, що їм є багато про що поговорити, і нарешті Рендом здавалася, якщо не слухняною і уважною, то принаймні не плаксивою. З точки зору Рендом це все також видавалося дуже дивним. Справа була не в тому, що вона хотіла бути важкою дитиною, просто вона не знала як поводитись інакше.
Що це за дядько? Що означає це життя, яке їй доводиться перживати? Що означає цей світ, в якому їй доводиться жити це життя? І що означає весь цей всесвіт, який безупинно проходить через її очі і вуха? Для чого це все? Що йому потрібно?
Вона народилася у космічному кораблі, який летів з одного якогось "звідки-небудь" в інше "кудись", а коли він долітав до свого "кудись", то виявлялося, що це "кудись" лише інше "звідки-небудь", з якого знову потрібно летіти в "кудись ще" і так далі безупину.
Тому її нормальним станом було очікування розпорядження зібрати речі і знову відправитися в дорогу. Для неї було звичним відчуття, що вона знаходиться не на своєму місці.
А далі, постійні мандрівки у часі доповнили всю картину так, що вона тепер почувалася не тільки не на своєму місці, але й не у свому часі.
Вона перестала помічатити це, бо таким був єдиний спосіб життя який вона знала. Для неї не було дивним майже скрізь куди б вона не пішла носити додаткову вагу або антигравітаційний костюм чи навіть апарат для дихання. Єдиними світами, де вона могла почуватися у своїй тарілці були створені власноручно — віртуальні світи у Електроклубах. Тому їй ніколи не спадало на думку, що в реальному Всесвіті можна десь знайти своє місце.
Навіть тут, на задрипаній Ламюеллі, куди її запроторила мати. Навіть з цим чоловіком, який подарував їй цей чарівний і цінний дар життя, в обмін на краще місце в салоні. Добре, що він виявився добрим і приязним, бо інакше в нього були б неприємності. Справді. В неї в кишені є спеціально загострений камінь, яким вона могла наробити неприємностей кому завгодно.
Небезпечна це справа намагатися поглянути на світ з чужої для тебе точки зору без попередньої підготовки.
Вони сіли на місце, яке особливо полюбляв Артур: на схилі пагорба, зверненому до долини. Сонце заходило над селищем.
Єдине, що дратувало тут Артура, це те, що звідси виднівся маленький шматочок сусідньої долини, де глибока чорна лисина в лісі відзначала місце аварії його лайнера. Але можливо саме це змушувало його повертатися сюди. Звісно, крім цієї точки існувала ще купа місць де можна було оглянути буйну рослинність, малювничі пагорби та долини Ламюелли, але сюди його тягнула якась сила, де погляд притягувала маленька набридлива точка повна болю і жаху.
Відтоді як його витягли з під уламків він жодного разу там не бував.
І не побуває.
Просто не зможе це перенести.
Насправді, на наступний день після катастрофи він намагався повернутися туди, хоча був увесь контужений і не повністю при тямі від шоку. У нього були зламані нога, кілька ребер, кілька важких опіків і він не зовсім розумів, що робить, але наполіг, щоб селяни відвели його туди, і ті неохоче погодилися. Проте вони так і не дісталися до епіцентру трагедії, бо земля там перетворилася у гаряче розплавлене місиво і все-таки вирішили повернутися назад.
Скоро почали поширюватися чутки, що це місце заселене привидами і відтоді ніхто не наважувався туди піти. На планеті і так вистачало прекрасних, соковитих і чарівних місцин, тому ніякого сенсу ходити в ту страшну долину. Нехай минуле вляжеться, а теперішнє рухається вперед до майбутнього.
Рендом обережно повертала годинник в руках так, щоб промені вечірнього сонця грали на численних подряпинах і потертостях товстого годинникового скла. Рух тонесенької секундної стрілки захоплював її. Щоразу, коли вона робила повне коло, довша з двох інших стрілок переміщалася точно на наступну поділку із шістдесяти розташованих на циферблаті. А коли довга стрілка робила повне коло, маленька стрілка й собі переходила на наступну цифру.