— Правду говорити легко та приємно, — зазначив арештований.
— Мені не треба знати, — придушеним, злим голосом озвався Пілат, — приємно чи неприємно тобі говорити правду. Але ти муситимеш її сказати. Тільки, говорячи, зважуй кожне своє слово, коли не хочеш не лише невідворотної, а й лютої смерті.
Ніхто не знає, що поробилося прокураторові Іудеї, але він дозволив собі піднести руку, наче затуляючись від сонячного променя, і за цією рукою, як за щитом, послати арештантові поглядом якийсь натяк.
— Отож, — продовжував він, — відповідай, чи знаєш ти такого собі Іуду з Киріафа і що саме ти говорив йому, якщо говорив, про кесаря?
— Було це так, — охоче почав розповідати арештант, — позавчора ввечері я познайомився біля храму з одним молодиком, що назвався Іудою з города Киріафа. Він запросив мене у свій дім у Нижньому Городі й почастував...
— Добрий чоловік? — запитав Пілат, і диявольський вогонь зблиснув йому в очах.
— Дуже добрий та ще й спраглий знань, — потвердив ув’язнений, — він виявив величезне зацікавлення моїми думками, гостив мене вельми радо...
— Світочі позапалював... — крізь зуби, в тон арештованому, проговорив Пілат, і очі його при тому мерехтіли.
— Справді, — трохи дивуючись обізнаності прокуратора, вів далі Ієшуа, — він ще попрохав мене викласти свій погляд на державну владу. Його це питання надзвичайно цікавило.
— І що ж ти сказав? — запитав Пілат. — Чи ти відповіси, ніби забув, що говорив? — але в тоні Пілатовому була вже безнадія.
— Серед іншого я казав, — розповідав арештант, — що будь-яка влада — це насильство над людьми і що надійде час, коли не буде влади ні кесарів, ані жодної іншої влади. Людина перейде в царство істини та справедливості, де взагалі непотрібна ніяка влада.
— Далі!
— Далі нічого не було, — сказав в’язень, — у ту хвилину надбігли люди, почали в’язати мене і повели в тюрму.
Секретар, силкуючись не пропустити ані слова, поспіхом виводив на пергаменті рядки.
— На світі не було, немає і ніколи не буде величнішої й прекраснішої для людей влади над владу імператора Тіверія! — зірваний і хворий голос Пілатів погучнішав.
Прокуратор чомусь із ненавистю дивився на секретаря і сторожу.
— І не тобі, безумний злочинцю, розважати про владу! — Нараз Пілат загорлав: — Вивести сторожу з балкону! — І, обернувшись до секретаря, додав: — Залиште мене зі злочинцем наодинці, тут справа державної ваги!
Сторожа підняла списи і, розмірено гупаючи підкованими калігами, вийшла з балкона до саду а за сторожею вийшов і секретар.
Мовчання на балконі деякий час порушувала лише пісня води у водограї. Пілат бачив, як напиналася над руркою водяна таріль, як обламувались її краї та падали цівками.
Першим заговорив арештант:
— Я бачу, скоїлося щось лихе через те, що я балакав з цим юнаком з Киріафа. У мене, ігемоне, передчуття, що з ним стрясеться біда, і мені дуже його шкода.
— Я гадаю, — дивно посміхнувшись, відповів прокуратор, — є ще хтось на світі, за ким годилося б побиватися тобі більше, аніж за Іудою з Киріафа, і кому поведеться набагато гірше, аніж Іуді!.. Так ото Марк Щуролуп, незворушний і питомий кат, люди, котрі, як бачу, — прокуратор тицьнув у понівечене обличчя Ієшуа, — гателили тебе за твої проповіді, розбійники Дісмас і Гестас, що зі своїми присними забили чотирьох вояків, і, врешті, паскудник-виказувач Іуда — всі вони добрі люди?
— Так, — відповів ув’язнений.
— І настане царство істини?
— Настане, ігемоне, — переконано відповів Ієшуа.
— Воно ніколи не настане! — раптом заволав Пілат таким жаским голосом, що Ієшуа сахнувся. Багато років тому в Дівочій Долині горлав так Пілат своїм вершникам: "Рубай їх! Рубай їх! Здоровань Щуролуп у пастці!" Він ще підвищив зірваний на командах голос, викрикуючи слова так, щоб їх чули в саду: — Ти злочинець! Злочинець! Злочинець!
А потім, стишивши голос, запитав:
— Ієшуа Га-Ноцрі, чи віриш ти в яких богів?
— Бог один, — відповів Ієшуа, — у нього я вірую.
— Тож помолися йому! Дуже-дуже помолись! А проте, — голос Пілатів упав, — це не допоможе! Дружину маєш? — чомусь тоскно поспитав Пілат, не тямлячи, що з ним діється.
— Ні, я сам.
— Осоружний город, — неждано чомусь пробелькотів прокуратор і пересмикнув плечима немовби з холоду, а руки потер, наче обмиваючи їх, — якби тебе зарізали перед твоєю стрічею з Іудою Киріафським, таки було б краще.
— А ти відпусти мене, ігемоне, — несподівано попрохав арештант, і голос став тривожним, — я бачу, що мене хочуть забити.
Обличчя Пілотові перекосила судома, він звернув до Ієшуа запалені в червоних прожилках білки очей і сказав:
— Ти гадаєш, нещасливцю, що римський прокуратор відпустить людину, яка говорила те, що говорив ти? О боги, боги! Чи тобі здається, що я ладен стати на твоє місце? Я твоїх думок не поділяю! І послухай мене: якщо від цієї хвилини ти прохопишся хоч словом, заговориш з будь-ким, стережися мене! Повторюю тобі: стережися.
— Ігемоне...
— Мовчи! — гаркнув Пілат і ошалілим оком провів ластівку, що вкотре запурхнула на балкон. — До мене! — вигукнув Пілат.
І коли секретар та сторожа повернулися на свої місця, Пілат оголосив, що затверджує смертний вирок, винесений на зібранні Малого Синедріону злочинцеві Ієшуа Га-Ноцрі, і секретар записав Пілатові слова.
За хвилину перед прокуратором стояв Марк Щуролуп. Йому прокуратор звелів передати злочинця начальникові таємної, служби і водночас повідомити його про наказ прокуратора, щоб Ієшуа Га-Ноцрі тримали окремо від інших засуджених, а також, щоб команді таємної служби заборонили під страхом тяжкої кари про будь-що розмовляти з Ієшуа чи відповідати на його запитання.
На знак Марка довкола Ієшуа замкнулася сторожа і вивела його з балкона.
Потім перед прокуратором станув стрункий світлобородий красень із сяйними лев’ячими мордами на грудях та орлиним пір’ям на гребені шолому, із золотими бляшками на шабельтасі меча, у зашнурованому до колін взутті на потрійній підошві, у накинутому на ліве плече багряному плащі. Це був легат — командувач легіону. Його прокуратор запитав про те, де зараз себастійська когорта. Легат доповів, що себастійці тримають кордон на майдані біля гіподрому, де перед народом буде оголошено вирок злочинцям.