Тільки-но перша вантажівка, гойднувшись у воротях, виїхала в провулок, службовці, які стояли на платформах і тримали одне одного за плечі, розкрили роти, і весь провулок виповнила популярна пісня. Підхопили її в другій машині, а потім і в третій. Так і поїхали. Перехожі, швидкуючи у своїх справах, кидали на вантажні авта лише побіжні погляди, анітрохи не дивувалися, гадаючи, що це екскурсія іде за місто. їхали справді за місто, тільки не на екскурсію, а в клініку професора Стравінського.
Через півгодини зовсім збитий з плигу бухгалтер дістався до фінвидовищного сектора, сподіваючись, нарешті, позбутись казенних грошей. Навчений уже досвідом, він насамперед обережно заглянув у видовжену залу, де за матовими шибками із золотими написами сиділи службовці. Жодних ознак тривоги чи неподобства бухгалтер тут не завважив. Було тихо, як і годиться в пристойному закладі.
Василь Степанович усунув голову в те віконечко, над яким було написано: "Прийом сум", — привітався з якимсь незнайомим йому службовцем і ввічливо попрохав прибутковий ордерок.
— А вам для чого? — запитав службовець у віконечку.
Бухгалтер вразився.
— Хочу здати суму. Я з Вар’єте.
— Хвилинку, — відповів службовець і поспіхом зачинив ґратками отвір у склі.
"Дивина!" — подумав бухгалтер. Зачудування його було цілком природне. Уперше в житті він зустрівся з таким. Усім відомо, як важко одержати гроші; для такого завше можуть відшукатися перепони. Але в тридцятирічній практиці бухгалтера не було випадку, щоб хоч би хто, юридична чи приватна особа, вагалася б узяти гроші.
Але нарешті ґратки розсунулися, і бухгалтер припав до віконечка.
— А чи багато у вас? — запитав службовець.
— Двадцять одна тисяча сімсот одинадцять рублів.
— Ого! — чомусь іронічно відповів службовець і простягнув бухгалтерові зелений аркушик.
Добре знаючи форму, бухгалтер миттю заповнив ЇЇ і почав розв’язувати шворочку на пакункові. Коли він розпакував свою ношу, в очах йому замиготіло, він щось болісно пробелькотав.
Перед очима його зарябіли іноземні гроші. Тут були стосики канадських доларів, англійських фунтів, голландських гульденів, латвійських лат, естонських крон...
— Ось він, один з тих штукарів із Вар’єте! — почувся грізний голос над заціпенілим бухгалтером.
І ту ж мить Василя Степановича заарештували.
Розділ 18
НЕВДАТНІ ВІЗИТЕРИ
У той самий час, коли запопадливий бухгалтер нісся таксомотором, щоб наразитися на самописний костюм, з плацкартного вагона № 9 київського потяга, який прибув до Москви, серед інших пасажирів вийшов пристойний чоловік з маленькою фібровою валізкою в руці. Пасажир цей був не хто інший, як дядечко покійного Берліоза, Максиміліан Андрійович Поплавський, економіст-планувальник, що мешкав у Києві на колишній Інститутській вулиці. Спричинилася до приїзду Максиміліана Андрійовича одержана ним позавчора пізно ввечері телеграма такого змісту:
"Мене щойно зарізало трамваєм на Патріарших. Похорон п’ятницю, три години дня. Приїзди. Берліоз".
Максиміліан Андрійович вважався, і заслужено, одним з найрозумніших людей у Києві. Але і найрозумнішого чоловіка така телеграма здатна загнати в глухий кут. Раз людина телеграфує, що її зарізало, то цілком очевидно, що її зарізало не на смерть. Але до чого ж тоді похорон? Чи він дуже плохий і передчуває, що помре? Це ймовірно, але надзвичайно дивна ця достеменність — відки йому знати, що ховатимуть його в п’ятницю о третій годині? Дивовижна телеграма!
Проте розумні люди на те й розумні, щоб тямитися на заплутаних речах. Дуже просто. Сталася помилка, і депешу передали, перекрутивши. Слово "мене", без сумніву, потрапило сюди з іншої телеграми, замість слова "Берліоза", яке набуло вигляду "Берліоз" і опинилося в кінці телеграми. З таким виправленням зміст телеграми ставав ясним, але, безперечно, трагічним.
Коли стишився вибух горя, що вразив дружину Максиміліана Андрійовича, той негайно почав лагодитися в Москву.
Належить розкрити одну таємницю Максиміліана Андрійовича, Що й казати, йому було шкода жінчиного небожа, який загинув у розповні літ, Але, певно, як людина практична, він розумів, що якоїсь особливої потреби в його присутності на похороні немає. Та все ж таки Максиміліан Андрійович дуже квапився до Москви. В чому ж річ? В одному — у квартирі. Квартира в Москві! Це серйозно, Невідомо чому, але Київ був не до вподоби Максиміліанові Андрійовичу, і думка про переїзд до Москви так точила його останнім часом, що він навіть почав погано спати.
Його не тішили весняні повені на Дніпрі, коли, затоплюючи острови на низькому березі, вода зливалася з виднокругом. Його не тішив той незрівнянний ні з чим краєвид, що відкривався від підніжжя пам’ятника князю Володимирові, Його не звеселяли сонячні плями, які мерехтіли о провесні на цегляних хідниках Володимирської гірки, Нічого цього він не хотів, йому праглось одного — перебратися до Москви.
Оголошення в газетах про обмін квартири на Інститутській вулиці в Києві на менше помешкання в Москві не давали жодних наслідків. Охочі не зголошувалися, а якщо зрідка хто і заявлявся, то їхні пропозиції були недоброчесні.
Телеграма збурила Максиміліана Андрійовича. Це була нагода, пропустити яку був би гріх. Люди практичні знають, що такі моменти не повторюються.
Одним словом, незважаючи на будь-які труднощі, треба було зуміти успадкувати квартиру небожа на Садовій. Так, це було складно, неймовірно складно, але ці складнощі потрібно було за всяку ціну перебороти. Досвідчений Максиміліан Андрійович знав, що для цього першим і неодмінним кроком має бути таке: потрібно прописатись, бодай тимчасово, в трьох кімнатах покійного небожа.
У п’ятницю серед дня Максиміліан Андрійович увійшов у двері кімнати, де містилося управління будинку № 302-біс по Садовій вулиці в Москві.
У вузенькій кімнаті, де на стіні висів старий плакат, що зображував у кількох малюнках способи оживлення потонулих у ріці, за дерев’яним столом самотою сидів середнього віку неголений чоловік з бентежними очима.
— Чи можу я бачити голову правління? — ґречно звідався економіст-планувальник, знімаючи капелюха і ставлячи свою валізу на вільний стілець.