Він пошепки повідомив Івана, що в 119-ту кімнату привезли новенького, якогось товстуна з червоною фізіономією, котрий весь час бубонить про якусь валюту у вентиляції і присягається, що в них на Садовій завелась нечиста сила.
— Пушкіна лає на всі заставки і все волає: "Куролєсов, біс, біс!" — казав гість, тривожно сіпаючись. Заспокоївшись, він сів, сказав: — А втім, бог з ним, — і продовжував бесіду з Іваном: — Так за віщо ж ви потрапили сюди?
— За Понтія Пілата, — понуро глянувши на підлогу, відповів Іван.
— Як?! — забувши обережність, вигукнув гість і сам собі затиснув рот рукою. — Приголомшливий збіг! Благаю, благаю, розкажіть!
Чомусь відчуваючи довіру до невідомого, Іван, спершу затинаючись і нітячись, а згодом набравшись духу, почав розповідати вчорашню історію на Патріарших ставках. Так, вдячного слухача дістав Іван Миколайович в особі таємничого викрадача ключів! Гість не пошивав Івана у варіята, виказував величезне зацікавлення розповіддю і з плином цієї оповіді, нарешті, впав у захват. Він те й робив, що уривав Івана вигуками:
— Ну, ну, далі, далі, благаю вас! Але лишень, заради всього святого, не пропускайте нічого!
Іван нічого і не пропускав, йому самому було так легше розказувати, і поступово дістався до того моменту, коли Понтій Пілат у білій мантії з кривавим підбоєм вийшов на балкон.
Тоді гість молитовно склав руки і прошепотів:
— О, як я вгадав! О, як я усе вгадав!
Опис жахливої смерті Берліоза слухач супроводив загадковою заввагою, при чому очі його спалахнули люттю:
— За одним жалкую, що на місці цього Берліоза не було критика Латунського або літератора Мстислава Лавровича! — І несамовито, але безгучно заволав: — Далі!
Кіт, що платив кондукторці, надзвичайно розвеселив гостя, і він давився від тихого сміху, дивлячись, як збуджений успіхом своєї розповіді Іван тихо підскакував навпочіпки, зображуючи кота з гривеником коло вусів.
— І ось, — розказавши про події в Грибоєдові, засмутившись і спохмурнівши, Іван закінчив, — я й опинився тут.
Гість співчутливо поклав руку на плече поета-бідолахи і проказав таке:
— Бідолашний поете! Але ви самі, голубе, в усьому винні. Не можна було поводити себе з ним так виклично і навіть нахабнувато. Ось ви й поплатилися. І треба ще дякувати, що ви порівняно дешево відбулися.
— Та хто ж він, зрештою, такий? — збуджено стрясаючи кулаками, спитав Іван.
Гість придивився до Івана і відповів запитанням:
— А ви не втратите душевної рівноваги? Ми всі тут люди непевні... Виклику лікаря, заштриків та іншої метушні не буде?
— Ні, ні! — вигукнув Іван. — Скажіть, хто він такий?
— Ну, гаразд, — відповів гість і, ваговито карбуючи слова, промовив: — Учора на Патріарших ставках ви спіткалися із сатаною.
Іван не втратив рівноваги, як і обіцяв, але був усе-таки величезною мірою ошелешений.
— Не може цього бути! Він не існує!
— Даруйте! Вже кому-кому, але не вам таке казати. Ви були одним, очевидно, з перших, хто потерпів від нього. Сидите, самі добре знаєте, в психіатричній лікарні, а все торочите про те, що його немає. їй-то, це дивно!
Спантеличений Іван примовк.
— Тільки-но ви почали його змальовувати, — вів далі гість, — я вже став здогадуватись, із ким ви вчора мали втіху бесідувати. І, далебі, я дивуюсь Берліозові! Ну ви, певно, людина незаймана, — тут гість знову вибачився, — але той, наскільки я про нього чув, усе-таки бодай дещо читав! Перші ж слова цього професора розвіяли усі мої сумніви. Його не можна не впізнати, мій друже! Втім, ви... ви знов-таки даруйте мені, адже я не помиляюся, ви людина неосвічена?
— Безперечно, — погодився невпізнаванний Іван.
— Ну ось... таж навіть обличчя, що ви його змальовували... різні очі, брови! Вибачте, може, зрештою, ви навіть опери "Фауст" не чули?
Іван чомусь страшенно зніяковів і, зашарівшись, як маків цвіт, щось почав белькотати про якусь подорож до санаторію в Ялту...
— Отож, отож... недивно! А Берліоз, повторюю, мене вражає... Він людина не тільки начитана, але й дуже хитра. Хоча на його захист я мушу сказати, що, звісно, Воланд може напустити туману й на людину куди хитрішу.
— Як?! — у свою чергу вигукнув Іван.
— Тихше!
Іван з розмаху ляпнув себе долонею по лобі й засичав:
— Розумію, розумію. В нього літера "В" була на візитній картці. Гай-гай, оце так штука! — Він помовчав деякий час у замішанні, приглядаючись до місяця, що плив за ґратами, а тоді заговорив: — Так він, отож, і справді міг бути в Понтія Пілата? Адже він уже тоді народився? А мене божевільним називають! — докинув Іван, обурено показуючи на двері.
Гірка складка проступила коло вуст гостя.
— Подивімся правді в очі, — і гість повернув своє обличчя в бік нічного світила, яке бігло крізь хмару. — І ви, і я — божевільні, чого огинатись! Бачите, він вас уразив — і ви схибнулися, позаяк у вас, очевидно, придатний до того ґрунт. Але те, що ви розповідаєте, безперечно було насправді. І воно таке надзвичайне, що навіть Стравінський, геніальний психіатр, вам, певно, не повірив. Він оглядав вас? (Іван кивнув). Ваш співрозмовник був і в Пілата, і снідав з Кантом, а тепер він навідавсь у Москву.
— Так він тут чорт зна чого накоїть! Якось треба було б його виловити? — не зовсім упевнено, але все ж підвів голову в новому Іванові старий, ще не остаточно добитий Іван.
— Ви вже спробували, і досить з вас, — іронічно відгукнувся гість, — кому іншому пробувати також не раджу. А що накоїть, це вже будьте певні! Гай-гай! Але як же мені прикро, що зустрілися з ним ви, а не я! Хоч усе і перегоріло, і жар вкрився попелом, усе ж я присягаюсь, що за цю зустріч я віддав би в’язку ключів Прасковії Федорівни, бо мені більше нічого віддати. Я — злидар!
— А навіщо він вам здався?
Гість довго журився та смикався, але врешті заговорив:
— Бачите, яка дивна історія, сиджу я тут через те саме, що й ви, а якраз через Понтія Пілата. — В цей мент гість лякливо озирнувся і сказав: — Річ у тім, що рік назад я написав про Пілата роман.
— Ви — письменник? — зацікавлено спитав поет. Гість потьмарився на обличчі й пригрозив Іванові кулаком, а потім сказав:
— Я — майстер, — він зробився суворим і видобув з кишені халата геть засмальцьовану чорну шапочку з вишитою на ній жовтим шовком літерою "М". Він надягнув ту шапочку і показався Іванові й у профіль, і у фас, щоб довести, що він — майстер. — Вона своїми руками пошила її мені, — таємничо докинув він.