Тут обидва розбійники зникли, а замість них з’явилася в передпокої голісінька дівуля — руда, з очима, що палахкотіли фосфоричним блиском.
Варенуха збагнув, що ось це і є найстрашніше з усього, що з ним сталося, і, застогнавши, притиснувся до стіни. А дівуля підійшла впритул до адміністратора і поклала долоні рук йому на плечі. Волосся Варенушине піднялося сторч, бо навіть крізь холодну, просяклу водою тканину толстовки він відчув, що ті долоні ще холодніші, що вони зимні крижаним холодом.
— Дай-но я тебе поцілую, — ніжно проказала дівуля, і коло самісіньких його очей опинилися сяючі очі.
Тоді Варенуха знепритомнів і поцілунку не відчув.
Розділ 11
РОЗДВОЄННЯ ІВАНА
Бір на протилежному березі річки, ще годину тому освітлений травневим сонцем, потьмарився, розпливсь і розчинився.
Вода суцільною пеленою спливала за вікном. У небі одна по одній спалахували вогненні шнури, небо розчахувалося, кімнату хворого заливало мерехтливим страшким світлом.
Іван тихо плакав, сидячи на ліжкові й дивлячись на каламутну, вируючу в бульбашках річку. З кожним ударом грому він жалібно зойкав і затуляв обличчя руками. Списані ним аркушики були розкидані по підлозі. їх поздувало вітром, що на початку грози вдерся до кімнати.
Намагання поета укласти заяву про жахливого консультанта були марними. Тільки-но одержавши від повної фельдшерки, яку звали Прасковією Федорівною, оцупок олівця і папір, він заповзято потер долоні і поспіхом умостився біля столу. Початок він виписав досить споро:
"В міліцію. Члена МАСОЛІТу Івана Миколайовича Бездомного, Заява. Вчора увечері я прийшов з покійним М. О. Берліозом до Патріарших ставків..."
І відразу поет заплутався, головне, через слово "покійним". Від початку виходила якась нісенітниця: як це так — прийшов з покійним? Не ходять мерці! Ще насправді, чого доброго, візьмуть за божевільного!
Передумавши так, Іван Миколайович заходився виправляти написане. Вийшло таке: "...з М. О. Берліозом, пізніше покійним..." І це не вдовольнило автора. Довелося вдатися до третьої редакції, а вона виявилася гіршою за дві перші: "...Берліозом, котрий потрапив під трамвай...", — а тут ще причепився цей нікому не відомий композитор з тим же прізвищем, і довелося дописувати: "не композитором..."
Намучившись із цими двома Берліозами, Іван усе позакреслював і вирішив почати відразу з чогось дуже разючого, щоб негайно прикувати увагу читача, і написав, що кіт сідав у трамвай, а потім повернувся до епізоду з відрізаною головою. Голова й пророкування консультанта навели його на думку про Понтія Пілата, і для більшої переконливості Іван вирішив усе оповідання про прокуратора викласти повністю з того моменту, як той у білому плащі з кривавим підбоєм вийшов у колонаду Іродового палацу.
Іван працював ревно, і перекреслював написане, і вставляв нові слова, ба, навіть спробував намалювати Понтія Пілата, а потім кота на задніх лапах. Але й малюнки не зарадили, і чим далі — тим плутанішою і незрозумілішою ставала поетова заява.
На ту пору, коли здалеку надійшла жаска хмара з краями, які диміли, і накрила бір, і подув вітер, Іван відчув, що знесилився, що із заявою йому не впоратись, і не заходився підбирати розвіяних аркушів, а тихо й гірко захлипав. Лагідна фельдшерка Прасковія Федорівна навідалася до поета під час грози, стривожилася, побачивши, що він плаче, закрила штору, щоб блискавиці не лякали хворого, аркушики попідіймала з підлоги й побігла з ними за лікарем.
Той прийшов, зробив заштрик у руку Іванові й запевнив його, що він більше плакатиме, що тепер усе минеться, все зміниться і все забудеться.
Лікар мав рацію. Невдовзі зарічанський бір став давнішим. Він вималювався до останнього деревця під небом, яке роз’яснилося до попередньої повної блакиті, а річка заспокоїлася. Туга почала відступати від Івана відразу після заштрику, і тепер поет лежав спокійно й дивився на веселку, що перевисла через небо.
Так тривало до вечора, і він навіть не помітив, як веселка розтанула і як посмутніло та полиняло небо, як зчорнів бір.
Напившись теплого молока, Іван знову ліг і сам подивувався, як перемінилися його думки. Якось злагіднів у пам’яті проклятий бісів котяра, не лякала тепер відрізана голова, і, облишивши гадку про неї, заходився Іван міркувати про те, що насправді в клініці дуже непогано, що Стравінський — людина розумна і славнозвісна, що мати з ним справу надзвичайно приємно. Вечорове повітря до того ж і солодке й свіже після грози.
Дім скорботи засинав. У тихих коридорах погасли матові білі лампи і замість них, згідно з розкладом, загорілися блакитні нічники, а обережна хода фельдшерок на гумових килимках коридора чулася за дверима все рідше.
Тепер Іван лежав у солодкій знемозі й поглядав то на лампу під абажуром, яка лила зі стелі пом’якшене світло, то на місяць, що викочувався з-за чорного бору, і розмовляв сам із собою.
— Чому я, власне, так розхвилювався через те, що Берліоз втрапив під трамвай? — міркував поет. — Зрештою, ну його в болото! Хто я, справді, кум йому чи сват? Якщо добренько розсотати це питання, виходить на те, що я, по суті, навіть і не знав до ладу небіжчика. Справді, що мені про нього було відомо? Та нічого, крім того, що він був лисий і красномовний страшенно. А ще, громадяни, — вів далі Іван, звертаючись до когось, — розберімося ось у чому: за що я, поясніть, розлютився на цього загадкового консультанта, мага й професора з чорним і порожнім оком? До чого вся безглузда гонитва за ним у спідніх штанях і зі свічкою в руках, а потім і дика веремія в ресторані?
— Ну-ну-ну, — раптом суворо сказав десь не то зсередини, не то над вухом колишній Іван Іванові новому. — Про те, що голову Берліозові відріже, все-таки він знав наперед? Як же не схвилюватися?
— Про що, товариші, мова? — заперечував Іван новий старому, колишньому Іванові. — Що тут справа нечиста, це зрозуміло навіть дитині. Він — особа надзвичайна і таємнича на всі сто! Та якраз найцікавіше в цьому і полягає! Людина особисто була знайома з Понтієм Пілатом, чого ж вам ще цікавішого потрібно? І замість зчиняти дурноверху бучу на Патріарших, чи не мудріше було б ґречно розпитати про те, що було далі з Пілатом і цим заарештованим Га-Ноцрі? А я заходився чорт знає над чим! Подумаєш, велика важниця — редактора журналу задавило! Та що від цього, журнал, чи що, закриється? Ну, що ж тут удієш? Людина смертна і, як слушно було сказано, раптовно смертна. Ну й царство йому небесне! Ну, буде інший редактор і навіть, може, ще красномовніший від колишнього!