— Цілком серйозно, — відповіла Марґарита.
— Певно, певно, — насмішкувато сказав майстер, — отож тепер маємо замість одного варіята — двох! ї чоловіка й жінку! — Він здійняв руки до неба і закричав: — Ні, це чорт знає що таке, чорт, чорт, чорт!
Замість відповіді Марґарита впала на диван, зареготала, задриґала босими ногами і лише згодом вигукнула:
— Ой, не можу! Ой, не можу! Ти тільки поглянь, на що ти схожий!
Відреготавши, доки майстер засоромлено підсмикував лікарняні кальсони, Марґарита споважніла.
— Ти зараз мимоволі сказав правду, — заговорила вона, — чорт знає що таке, і чорт, повір мені, все залагодить! — Очі її враз спалахнули, вона схопилася на ноги, затанцювала на одному місці і зачала гукати: — Яка я щаслива, яка я щаслива, що пристала до нього в спілку! О дияволе, дияволе!.. Доведеться вам, мій любий, жити з відьмою. — Після цього вона кинулася до майстра, охопила його шию і почала цілувати в губи, в щоки, в ніс. Пасма непригладженого чорного волосся ковзалися по майстрові, і щоки і лоб його розжеврілися під поцілунками.
— А ти справді стала схожою на відьму.
— А я цього і не заперечую, — відповіла Марґарита, — я відьма і дуже рада з цього!
— Ну, гаразд, — казав майстер, — відьма то й відьма. Дуже славно та придобно! Мене, отож, викрали з лікарні... Також вельми гарно! Повернули сюди, хай буде так... Припустімо навіть, що нас не кинуться... Але скажи ти мені заради усього святого, чим і як ми житимемо? Кажучи це, я вболіваю за тебе, повір мені.
Цієї миті у віконечку з’явилися тупоносі черевики й нижня частина брюк у прожилку. Потім ці брюки зігнулися в колінах, і денне світло заступив чийсь ваговитий зад.
— Алоїзію, ти вдома? — спитав голос десь угорі над брюками, за вікном.
— Ось, починається, — сказав майстер.
— Алоїзій? — перепитала Марґарита, підходячи ближче до вікна. — Його вчора арештували. А хто його питає? Як ваше прізвище?
Вмить коліна і зад зникли, і чутно було, як стукнула хвіртка, після чого все врівноважилося. Марґарита впала на диван і реготала так, що сльози покотилися з її очей. Але коли вона стишилася, обличчя її різко перемінилося, вона заговорила серйозно і, говорячи, зсунулася з дивана, підповзла до колін майстра і, заглядаючи йому в очі, почала гладити голову.
— Як ти страждав, як ти страждав, мій бідний! Про це знаю лишень я. Поглянь, у тебе сиві нитки в голові і вічна складка коло губ. Мій єдиний, мій любий, не думай ні про що. Тобі довелося забагато думати, і тепер буду думати за тебе я! ї я присягаюся тобі, присягаюся, що все буде невимовно прекрасно.
— Я нічого не боюся, Марґо, — раптом відповів їй майстер і підвів голову, і видався їй таким, яким був, коли відтворював те, чого ніколи не бачив, але про що достеменно знав, як воно було, — і не боюся, бо я вже все пережив. Мене забагато лякали і нічим більше налякати не можуть. Але мені жаль тебе, Марґо, ось у чому притичина, ось чому я товкмачу про одне й те саме. Опам’ятайся! Нащо тобі ламати своє життя з недужим і вбогим? Повернися до себе! Шкода тебе, тому це і кажу.
— О, ти, ти, — хитаючи скуйовдженою головою, шепотіла Марґарита, — о, ти, маловірна, нещасна людино. Я через тебе всю ніч учора дрижала голяка, я втратила свою природу і замінила її новою, кілька місяців я сиділа в темній комірчині й думала лише про одне — про грозу над Єршалаїмом, я виплакала собі очі, а тепер, коли прийшло несподіване щастя, ти мене проганяєш? Ну, що ж, я піду, я піду, але знай, що ти жорстока людина! Вони спустошили тобі душу!
Гірка ніжність піднялася до серця майстра, і, невідь чому, він заплакав, уткнувшись у Марґаритине волосся. Та, і собі плачучи, шептала йому, і пальці її тремтіли на скронях майстра.
— Так, білі нитки, нитки... на моїх очах покривається снігом голова, ах, моя багатостражденна голово. Глянь, які в тебе очі! У них пустеля... А плечі, плечі під тягарем... Покалічили, покалічили... — Мова Марґарити ставала безладною, вона здригалася від плачу. Тоді майстер витер очі, підвів з колін Марґариту, встав і сам і твердо сказав:
— Годі! Ти мене присоромила. Я ніколи більше не допущуся малодушності й не повернуся до цього питання, будь спокійна. Я знаю, що ми обоє жертви своєї душевної недуги, котру, можливо, я передав тобі... Ну що ж, разом і понесемо її.
Марґарита наблизила губи до вуха майстрові й прошепотіла:
— Клянуся тобі твоїм життям, клянуся вгаданим тобою сином звіздаря, все буде добре.
— Ну, і гаразд, гаразд, — озвався майстер і, засміявшись, додав: — Певно, коли люди до краю зневажені, як ми з тобою, вони шукають рятунку від потойбічної сили! Ну, що ж, згоден шукати там.
— Ну ось, ну ось, тепер ти колишній, ти смієшся, — відповіла Марґарита, — і ну тебе до біса з твоїми вченими словами. Потойбічні чи не потойбічні — хіба не однаково? Я хочу їсти.
І вона потягла за руку майстра до столу.
— Я не маю певності, що ці наїдки не западуться зараз у землю чи не вилетять у вікно, — говорив той, цілком заспокоївшись.
— Вони не вилетять! І якраз у цей момент у віконці почувся гундосий голос:
— Мир вам.
Майстер здригнувся, а Марґарита, яка вже звикла вже до надзвичайного, вихопилася:
— Та це Азазелло! О, як це любо, як це гарно! — І, шепнувши майстру: — Ось бачиш, бачиш, нас не полишають! — метнулася відчинити двері.
— Ти хоч запнись, — кинув їй услід майстер.
— Плювала я на це, — відповіла Марґарита вже з коридорчика.
І ось Азазелло вже вклонявся, вітався з майстром, блискаючи до нього своїм кривим оком, а Марґарита вигукувала:
— О, яка я рада! Я ніколи не була така рада в житті! Але даруйте, Азазелло, що я гола!
Азазелло просив не турбуватися, запевняв, що він бачив не тільки голих жінок, але навіть жінок з начисто обідраною шкірою, охоче підсів до стола, перед тим поставивши в куток біля груби якийсь згорток у темній парчі.
Марґарита налила Азазеллу коньяку, і він охоче вихилив його. Майстер, не зводячи з нього очей, інколи під столом непомітно щипав себе в зап’ястя лівої руки. Але те щипання не допомогло. Азазелло не розставав у повітрі, та, сказати по правді, в цьому не було жодної потреби. Нічого страшного в рудуватому невисокому чоловікові не було, хіба що ось око з більмом, але таке буває і без жодного чаклунства, хіба що одіж не зовсім звичайна — якась ряса чи плащ, — знову-таки, якщо розважно подумати, і таке трапляється. Коньяк він також ловко пив, як усі добрі люди, цілими стопками і не закушуючи. Від цього самого коньяку в майстра зашуміло в голові й він почав міркувати: