Офіціантів Арчибальд Арчибальдович вразив не менше, ніж Софію Павлівну. Він власноручно відсунув стільця від столика, запрошуючи Коров’єва сісти, моргнув одному, щось шепнув другому, і два офіціанти заметушилися коло нових гостей, з яких один свій примус поставив поряд зі своїм поруділим черевиком на підлогу.
Вмить зникла зі стола стара скатертина в жовтих плямах, у повітрі, хрускаючи крохмалем, затріпотіла білісінька, як бедуїнський бурнус, інша, а Арчибальд Арчибальдович уже шептав тихо, але вельми значливо, нахиляючись до самого вуха Коров’єва:
— Чим буду пригощати? Баличок маю особливий... від архітекторського з’їзду відірвав...
— Ви... е-е... дайте нам взагалі закусочку... е... — доброзичливо мимрив Коров’єв, розвалюючись на стільці.
— Розумію, — стулюючи очі, багатозначно відказав Арчибальд Арчибальдович.
Бачачи, як поводиться з вельми сумнівними відвідувачами шеф ресторану, офіціанти відкинули свої підозри і взялися до справи серйозно. Один уже підносив сірника Бегемоту, що витягнув з кишені недопалок і всунув його в рот, другий підлетів, видзвонюючи зеленим склом і наставляючи коло приладдя чарки, лафітні склянки, тонкостінні бокали, з яких так добре п’ється нарзан під шатром... ні, забігаючи наперед, скажемо .. пився нарзан під шатром незабутньої грибоєдовської веранди.
— Філейчиком з рябчиків можу пригостити, — музично мурчав Арчибальд Арчибальдович. Гість у надтріснутому пенсне цілком схвалював пропозиції командира бригу і прихильно дивився на нього крізь непотрібне скельце.
Белетрист Петраков-Суховій з дружиною, який обідав за сусіднім столом і саме доїдав свинячий ескалоп, із властивою всім письменникам спостережливістю, завважив упадання Арчибальда Арчибальдовича і вельми вразився, А дружина його, дуже поважна дама, просто навіть приревнувала пірата до Коров’єва, ба, навіть ложечкою забрязкала... — що ж це, мовляв, нас затримують... час і морозиво подавати! В чому річ?..
Проте, пославши Петраковій звабну посмішку, Арчибальд Арчибальдович скерував до неї офіціанта, а сам не облишив своїх дорогих гостей. Ох, тямковитий був Арчибальд Арчибальдович! А що вже спостережливий, то, мабуть, не менше, ніж самі письменники! Арчибальд Арчибальдович знав і про сеанс у Вар’єте, і про багато інших подій цих днів, чув5 але, на противагу іншим, повз вуха не пропустив ні слова "картатий", ні слова "кіт". Арчибальд Арчибальдович відразу збагнув, хто його відвідувачі. А збагнувши, природно, волів не заходити з ними у сварку. А ось Софія Павлівна безголова! Треба ж, надумала — перегороджувати цим двом дорогу на веранду! А втім, що з неї візьмеш.
Бундючно тикаючи ложечкою у вершкове морозиво, яке починало розкисати, Петракова невдоволєним поглядом стежила, як столик перед двома, вбраними в питомих блазнів, наче від чар обростає наїдками. Лискуче вимиті салатні пагони вже стирчали із вази зі свіжою ікрою... мить, і, як з-під землі, уродилося на підсунутому спеціальному столикові запітніле срібне відерце...
Лише пересвідчившись у тому, що все зроблено по честі, лише тоді, коли в руках офіціантів прилетіла накрита пательня, в якій щось вурчало, Арчибальд Арчибальдович наважився покинути двох таємничих відвідувачів, та й то вибачливо шепнувши їм:
— Даруйте! На хвилинку! Особисто простежу за філейчиками!
Він відлетів від стола і зник у внутрішніх переходах ресторану. Коли б який обсерватор міг простежити подальші дії Арчибальда Арчибальдовича, вони, безумовно, видалися б йому дещо загадковими.
Шеф попрямував зовсім не на кухню доглянути філейчики, а в комору ресторану. Він відімкнув її власним ключем, зачинивсь у ній, витяг зі скрині з льодом обережно, щоб не забруднити манжети, два важкіших балики, запакував їх у газетний папір, акуратно перев’язав мотузочкою і відклав убік. Потім у сусідній кімнаті перевірив, чи на своєму місці його літнє пальто на шовковій підкладці та капелюх, і лише після цього пішов на кухню, де кухар ретельно обробляв філейчики, які пірат обіцяв гостям.
Слід сказати, що дивного чи незрозумілого в усіх вчинках Арчибальда Арчибальдовича не було нічогісінько, і дивними такі вчинки міг визнати тільки обсерватор поверховий. Вчинки Арчибальда Арчибальдовича цілком логічно витікали з усього, що подіялося перед цим. Знання останніх подій, а головним чином феноменальне чуття Арчибальда Арчибальдовича підказали шефу грибоєдовського ресторану, що обід його двох відвідувачів буде хоч і розкішним та вишуканим, але не дуже тривалим. І чуття, яке ніколи не обманювало колишнього флібустьєра, не ввело його в оману і цього разу.
У той час як Коров’єв і Бегемот цокалися другою чаркою чудової холодної московської подвійно очищеної горілки, з’явився на веранді спітнілий і збуджений хронікер Боба Кандалупський, відомий у Москві своїм вражаючим всезнайством, і відразу підсів до Петракових. Поклавши свій розбухлий портфель на столик, Боба негайно всунув свої губи у вухо Петракову і зашептав туди якісь дуже спокусливі речі. Мадам Петракова, не тямлячись від цікавості, і своє вухо підставила до пухких масних губ Боби. А той, вряди-годи по-злодіяцькому озираючись, усе шептав і шептав, і можна було дочути окремі слова, на кшталт таких.
— Клянусь вам честю! На Садовій, на Садовій, — Боба ще дужче притлумив голос, — не беруть кулі! Кулі... кулі... бензин... пожежа... кулі...
— Ось цих брехунів, котрі поширюють огидні чутки, — обурюючись дещо гучніше, аніж бажав би Боба, загуділа контральтовим голосом мадам Петракова, — ось їх би слід вивести на чисту воду! Ну, нічого, так і буде, їх приведуть до тями! Які шкідливі брехні!
— Які ж це брехні, Антонідо Порфирівно! — вигукнув уражений невірою дружини письменника Боба і знову засичав: — Кажу вам, кулі не беруть... А тепер пожежа... Вони по повітрю... по повітрю, — Боба шипів, не підозрюючи того, що ті, про кого він розповідає, сидять поряд з ним, насолоджуючись його блягузканням.
А втім, це насолоджування невдовзі урвалося. З внутрішнього ходу ресторану на веранду рвучко вийшли троє чоловіків з туго перетягнутими поясами таліями, в крагах і з револьверами в руках. Передній крикнув дзвінко та страшно: