— Ні, — сказав Пілат, — це не тому, що парко, а тісно мені стало з тобою, Каїфо. — Примруживши очі, Пілат посміхнувсь і додав: — Начувайся, первосвященику.
Темні очі первосвященика зблиснули, і незгірше, аніж перед тим прокуратор, він виобразив на своєму обличчі подив.
— Що я чую, прокураторе? — гордо й спокійно відповів Каїфа. — Твою погрозу після ухваленого вироку, який ти сам і затвердив? Чи ж можливе таке? Ми звикли, що римський прокуратор добирає, слів перед тим, як, казати щось. Не. почув би нас хто, ігемоне?
Пілат мертвими очима подивився на співбесідника і, ощирившись, удав посмішку.
— Що ти, первосвященику! Хто ж може почути луг нас зараз? Хіба я схожий на молодого причинного волоцюгу, якого сьогодні стратять? Хіба я дитина, Каїфо? Знаю, що кажу і де кажу. Оточено сад, оточено палац, так що й миша не промкнеться в жодну шпарину. Та не тільки миша, не промкнеться навіть цей, як його... з города Киріафа. До речі, ти знаєш такого, первосвященику? Атож... якби такий сюди пробрався, гірко нарікав би він на свою долю, в цьому ти мені, певно, поймеш віри? Так знай же, що не буде тобі, первосвященику, віднині спокою! Ні тобі, ні народові твоєму, — і Пілат вказав удалину праворуч, туди, де високо палахкотів храм, — це я тобі кажу, Пілат Понтійський, вершник Золотий Спис!
— Знаю, знаю! — безстрашно відповів чорнобородий Каїфа, і очі йому заблисли. Він підніс руку до неба і вів далі: — Знає нарад іудейський, що ти ненавидиш його лютою ненавистю і багато мук йому завдаси, але повністю його не вигубиш! Захистить його Бог! Почує нас, почує всемогутній кесар, оборонить нас від погубителя Пілата!
— О ні! — вигукнув Пілат, і з кожним словом йому ставало легше й легше: більше не треба було прикидатися, не треба було підбирати слова. — Забагато ти скаржився кесареві на мене, і настала тепер моя .пора, Каїфо! Тепер полетить вістка від мене, та не намісникові в Антіохію і не до Риму, а просто на Капрею, самому імператорові, вістка про те, що ви певних ворохобників у Єршалаїмі ховаєте від смерті. І не водою із Соломонового ставка, як хотів я на користь вам же, напою я тоді Єршалаїм! Ні, не водою! Пригадай, як довелося мені через вас знімати щити з імператорськими вензелями зі стін, перемішувати війська, довелося, бачиш, самому приїхати подивитися, що тут у вас коїться! Затям моє слово, первосвященику. Побачиш ти не одну когорту і Єршалаїмі, ні! Прийде під мури города увесь легіон Фульміната, підійде арабська кіннота, тоді почуєш ті гіркі плачі та стогони! Згадаєш ти тоді врятованого Вар-раввана і пошкодуєш, що послав на смерть філософа з його мирною проповіддю!
Лице первосвященика вкрилося плямами, очі горіли. Він, як і прокуратор, посміхнувся, вищиряючись, і відповів:
— Чи ж ти, прокураторе, сам віриш у те, що оце кажеш? Ні, не віриш! Не мир, не мир приніс нам спокуситель народу в Єршалаїм, і ти, вершнику, це чудово розумієш. Ти хотів його випустити для того, щоб він люд збаламутив, над вірою поглумивсь і підвів народ під римські мечі! Але я, первосвященик іудейський, доки житиму, не дам у наругу звіру їй обороню народ! Ти чуєш, Пілате? — І тут Каїфа грізно підніс руку: — Прислухайся, прокураторе!
Каїфа змовк, і прокуратор почув знову неначе гул моря, що надпливало до самісіньких мурів саду Ірода Великого. Цей гул надходив знизу до ніг і до обличчя прокураторові. А за спиною в нього, там, у затиллях палацу, чулися тривожні сигнали сурм, тяжкий хряскіт сотень ніг, брязкіт заліза, і прокуратор усвідомив, що римська піхота вже вирушає за його наказом, прямуючи на страшний для бунтівників та різунів передсмертний парад.
— Ти чуєш, прокураторе? — тихо повторив первосвященик. — Невже ти скажеш мені, що все це, — тут він підніс обидві руки, і темний каптур упав з голови Каїфи, — спричинив мізерний драпіжник Вар-равван?
Прокуратор витер зап’ястям руки мокре холодне чоло, подивився на землю, потім, примружившись, у небо, побачив, що розпечена куля майже над самою його головою, а тінь Каїфи зовсім збіглася біля лев’ячого хвоста, і сказав тихо і байдужно:
— Йдеться до полудня. Ми захопилися розмовою, а треба завершувати справу.
У вишуканих виразах перепросивши первосвященика, він запропонував йому посидіти на лаві в тіні магнолії та почекати, поки він викличе інших осіб, потрібних для останньої короткої наради, і віддасть ще один наказ перед стратою.
Каїфа ґречно вклонився, приклавши руку до серця, і залишивсь у саду, а Пілат повернувся на балкон. Там секретареві, який очікував на нього, він звелів запросити в сад легата легіону, трибуна когорти, а також двох членів Синедріону і начальника храмової охорони, які ждали виклику на нижній терасі саду в круглій альтанці з водограєм. До цього Пілат додав, що і він зараз вийде у сад, а сам подався всередину палацу.
Поки секретар збирав радців, прокуратор у захищеній від сонця темними завісами кімнаті відбув побачення з кимось невідомим, обличчя якого було напівприкрите каптуром, хоч у кімнаті сонячне проміння і не могло йому дозоляти. Побачення це було надзвичайно коротким. Прокуратор тихо сказав чоловікові кілька слів, після чого той подався собі геть, а Пілат через колонаду пройшов у сад.
Там у присутності всіх, кого хотів бачити, прокуратор урочисто й стримано ознаймив, що затверджує смертний вирок Ієшуа Га-Ноцрі, і офіційно звідався у членів Синедріону, кого із злочинців вони воліють лишити при житті. Діставши відповідь, що це Вар-равван, прокуратор сказав:
— То й гаразд, — та звелів секретареві тут-таки. записати це до протоколу, стис у руці пряжку, що її підняв секретар з піску, і врочисто промовив: — Пора!
Усі присутні рушили вниз широкими мармуровими сходами поміж трояндовими стінами, що точили запаморочливий аромат, опускаючись усе нижче й нижче до палацового муру, до брами, що виводила на великий, рівно вибрукуваний майдан, з протилежного краю якого видніли колони та статуї єршалаїмського гіподрому.
Тільки-но гурт вийшов з саду на майдан і піднявся на просторий кам’яний поміст, що панував над майданом, Пілат, розгледівшись крізь примружені повіки, визначився в довкіллі. Той простір, який він щойно перетяв від палацового муру до помосту, був безлюдний, але перед собою Пілат уже не побачив майдану — його поглинула юрба. Вона затопила б і поміст і той звільнений простір, якби не стримували її три лави себастійських вояків лівобіч Пілата і вояків ітурейської допоміжної когорти — правобіч.